— Сліди?
— Сліди.
— Чоловічі чи жіночі?
Доктор Мортімер якось дивно зиркнув на нас і відповів майже пошепки:
— Пане Голмс, це були відбитки лап величезного собаки!
Розділ III. Загадка
Зізнаюся, що при цих словах мороз пробіг у мене по шкірі. Судячи з того, як тремтів голос у лікаря, він сам був глибоко схвильований власною розповіддю. Голмс подався всім тілом уперед, і в його очах спалахнули сухі, колючі іскорки — вірна ознака того, що цікавість узяла-таки гору.
— Ви самі їх бачили?
— Точно так само, як бачу вас.
— І нічого про це не сказали!
— А навіщо?
— Невже, крім вас, їх ніхто не бачив?
— Вони були кроків за тридцять від тіла, і на них, мабуть, просто не звернули уваги. Я б сам нічого не помітив, якби не згадав легенду.
— На болотах має бути багато вівчурів?
— Природно. Але це був не вівчур.
— Кажете, що сліди дуже великі?
— Величезні.
— Але до тіла сера Чарльза вони не наближалися?
— Аж ніяк.
— Яка тоді була погода?
— Вогка, прохолодна.
— Але дощу не було?
— Ні.
— А як виглядає та алея?
— З боків висока зелена огорожа з тісно зрощених старих тисів. Посередині — доріжка футів вісім у ширину.
— А між кущами та доріжкою є щось?
— Так, по обидва боки тягнеться смужка дерну близько шести футів у ширину.
— Якщо я правильно вас зрозумів, в алеї є хвіртка?
— Так, і ця хвіртка провадить на болото.
— А інших виходів туди немає?
— Немає.
— Отже, в тисову алею можна потрапити або безпосередньо з будинку, або через хвіртку, яка провадить на болото?
— Є ще один вихід — через альтанку в дальньому кінці.
— Сер Чарльз дійшов туди?
— Ні, він лежав кроків за п’ятдесят від неї.
— Тепер, докторе Мортімер, будьте ласкаві відповісти мені на одне дуже важливе запитання: помічені вами сліди були не на траві, а на доріжці?
— На траві слідів зазвичай не видно.
— Вони були на тому ж боці доріжки, де хвіртка?
— Так, на самому краєчку, ближче до хвіртки.
— Дуже цікаво! Ще одне запитання: хвіртка була зачинена?
— Не тільки зачинена, але і замкнена на висячий замок.
— Якої вона висоти?
— Футів із чотири.
— Отже, через неї можна перелізти?
— Ще й як.
— А біля самої хвіртки вдалося щось виявити?
— Ні, нічого особливого.
— Боже милий! Невже там не подивилися?
— Ні, я дивився.
— І нічого не знайшли?
— Там важко було щось розібрати. Сер Чарльз, мабуть, простояв біля хвіртки хвилин із п’ять-десять.
— Чому ви так гадаєте?
— Тому що попіл двічі впав із його сигари.
— Чудово! Ось такий помічник нам знадобиться! Еге ж, Ватсоне? Ну, а сліди?
— Галька була поцяткована собачими слідами. Інших я не помітив.
Шерлок Голмс нетерпляче вдарив себе долонею по коліну.
— Ах, якщо б я сам там був! — вигукнув він. — Це, мабуть, надзвичайно цікава справа. Які багаті можливості для серйозного наукового розслідування! Галька — це така сторінка, на якій я міг би стільки всього прочитати! А тепер вона розмита дощем, затоптана черевиками допитливих фермерів... Ах, докторе Мортімер, докторе Мортімер! Чому ж ви мене відразу не покликали? Який гріх на вашій совісті!
— Я не міг звернутися до вас, пане Голмс: адже тоді мені б довелося оприлюднити всі ці факти, а я вже пояснив, що мене стримувало від такого кроку. Крім цього...
— Що ж ви вагаєтесь?
— Є певна галузь, де безсилий навіть проникливий і найдосвідченіший детектив.
— Ви натякаєте, що ми маємо справу з надприродною силою?
— Я цього не сказав.
— Не «сказав», але «думаю»?