Гренгуар замовк, очікуючи, яке враження справлять на дівчину його слова.
Вона опустила очі.
— Феб, — промовила вона стиха. Потім, звернувшись до поета, спитала: — «Феб» — що це означає?
Гренгуар, не зовсім розуміючи, який зв'язок між його словами й цим запитанням, був не від того, щоб блиснути своєю вченістю. Він відповів поважно:
— Це латинське слово, яке означає «сонце».
— Сонце, — повторила вона.
— Це ім'я чудового стрільця, який був богом, — додав Гренгуар.
— Богом, — повторила циганка, і в її голосі забриніло щось мрійливе й пристрасне.
У цю мить один з її браслетів розстебнувся й упав. Гренгуар швидко нахилився, щоб його підняти; коли він випростався, дівчина й кізочка щезли. Він почув, як клацнув засув невеличких дверцят, що, очевидно, вели до суміжної комірчини і замикалися зсередини.
«Чи залишила вона мені хоч постіль?» — подумав наш філософ.
Він обійшов комірчину. Єдиними меблями, придатними для спання, була досить довга дерев'яна скриня з різьбленим віком, і коли Гренгуар ліг на ньому, він відчув те, що, мабуть, відчув Мікромегас *, простягтись на вершині Альп.
— Нічого не вдієш, — сказав поет, вмощуючися зручніше, — треба підкоритись. Однак яка дивна пошлюбна ніч! А шкода: у цьому весіллі з розбитим кухлем було щось наївне й допотопне, що мені сподобалось.
КНИГА ТРЕТЯ
