Нарешті один з присутніх, такий же гладкий, низенький і статечний, як і хутряник, прийшов йому на допомогу.
— Яка гидота! Де це видано, щоб школярі так зневажали городянина! За моїх часів їх відшмагали б різками, а потім і спалили б на вогнищі з цих самих різок.
Уся зграя школярів загула.
— Гей там! Хто це каркає? Що за лиховісний пугач?
— Стривай! Я його знаю, — сказав один, — це метр Андрі Мюньє.
— Це ж один з чотирьох присяжних бібліотекарів університету! — додав другий.
— У цій лавочці всього по чотири *,— вигукнув третій, — чотири земляцтва, чотири факультети, чотири свята, чотири економи, чотири виборці, чотири бібліотекарі.
— Чудово, — підтримав його Жеан Фролло, — то нехай їх чотири чорти і вхоплять!
— Мюньє, ми спалимо твої книжки!
— Мюньє, ми відлупцюємо твого слугу!
— Мюньє, ми полапаємо твою жінку!
— Добру товстулю пані Ударду!
— Яка вона свіжа й весела, мов уже вдовичка!
— Хай вам чорт! — пробурмотів метр Андрі Мюньє.
— Метре Андрі,— знову озвавсь із своєї колони Жеан, — замовкни, а то я впаду тобі на голову.
Метр Андрі глянув угору, зміряв, здавалося, очима висоту колони, вагу шибеника, про себе помножив їх на квадрат швидкості й замовк. Жеан, лишившись переможцем, тріумфуючи, вів далі:
— А я зробив би це, хоча я й брат архідиякона.
— Ну й гарні ж наші університетські сановники! У такий день, як сьогодні, не вшанували наших привілеїв! У Місті деревце та вогнище, у старому Сіте — містерія, вибори папи блазнів і фламандські посли, а в Університеті — нічого!
— А проте майдан Мобер досить великий! — сказав один із школярів, які розмістилися на підвіконні.
— Геть ректора, виборців, економів! — вигукнув Жеан.
— Треба сьогодні ввечері на Веселому Полі влаштувати святкове вогнище з книжок метра Андрі! — озвався другий.
— Із пюпітрів писарів! — додав його сусіда.
— І з жезлів педелів!
— Із плювальниць деканів!
— І з буфетів економів!
— І з скриньок виборців!
— Із ослінчиків ректора!
— Геть, — загув знову малий Жеан, — геть метра Андрі, педелів, писарів, богословів, медиків і законників, економів, виборців, ректора!
— Та це просто кінець світу! — затуляючи вуха, пробурчав метр Андрі.
— Про вовка промовка. Он наш ректор іде майданом! — крикнув один з тих, що сиділи на вікні.
Усі швидко обернулися до майдану.
— Невже це справді наш шановний ректор, метр Тібо? — спитав Жеан Фролло, який, приліпившись до однієї з внутрішніх колон, не міг бачити, що діється зовні.
— Так, так, — відповіли йому, — це він, звичайно, це він, метр Тібо, ректор!
То був справді ректор і всі університетські сановники, які урочистим походом вирушили зустрічати послів і саме перетинали Палацовий майдан. Школярі, притулившись на підвіконні, зустріли їх глузливими та іронічними вигуками.
У ректора, який очолював похід, влучив перший, найдошкульніший залп в1їдливих дотепів.
— Добридень, пане ректор! Агов! Добридень, вам кажуть!
— Як же він сюди потрапив, старий гравець? Невже залишив свої кості?
— Як він гарцює на своєму осляті! А в осла вуха коротші, ніж у ректора!
— Агов! Добридень, пане ректор Тібо! Tybalde aleator! [11] Старий дурень! Старий гравець!
— Нехай вам бог помагає! Чи багато разів цієї ночі випадала вам подвійна шістка?
— Ох, яка препогана у нього пика, сіра, виснажена, пом’ята. Це все від пристрасті до гри в кості!
— Куди це ви так трюхикаєте, Тібо? Tybalde ad dados [12], задом до Університету і передом до міста?
— Він їде наймати помешкання на вулиці Тіботоде [13],— крикнув Жеан дю Мулен.
Зграя школярів громовими голосами, шалено аплодуючи, повторила цей каламбур.
— Ви їдете на вулицю Тіботоде шукати помешкання, правда, пане ректор, партнере диявола?
Потім дійшла черга й до інших сановників.
— Геть педелів! Геть жезлоносців!
— Скажи-но, Робене Пуспен, а ото хто такий?
— Це Жільбер де Сюльї, Gilbertus de Soliaco, канцлер Отенського колежу.
— Стривай, ти зручніше примостився, на ось мій черевик, жбурни йому в пику!
— Saturnalitias mittimus ecce nuces [14].
— Геть усіх шістьох богословів з їхніми білими стихарями!
— Так ото богослови! А я гадав, це ті шість білих гусок, що їх дала місту свята Женев'єва за маєток Роньї!
13
Thibautode (франц.) — тогочасна назва однієї з вулиць Парижа; при іншому написанні: Tibaut aux des означає те саме, що й наведене вище латинське: «Тібо з гральними костями»