А втім, він був добродушною людиною, весело жив, з насолодою попивав королівське вино з виноградника Шальо, не гребував товариством Рішарди ла Гармуаз і Томаси ла Сальярд, охочіше роздавав милостиню гарненьким дівчатам, ніж старим жінкам, і всім цим здобув велику прихильність простолюду Парижа. Він появлявся неодмінно в супроводі невеликого почту єпископів і знатних абатів, галантних, веселих, завжди готових погуляти; і не раз доброчесні парафіянки храму Сен-Жермен Д'Оксер, проходячи попід яскраво освітленими вікнами Бурбонського палацу, по-святенницькому обурювались, чуючи, як ті самі голоси, що тільки-но правили для них вечерню, тепер під дзенькіт келихів виспівували вакхічну пісеньку «Bibamus papaliter» [43] — улюблену примовку папи Бенедикта XII, який додав до тіари третю корону[44].
Безперечно, що саме ця заслужено здобута кардиналом популярність оберегла його, коли він з'явився в залі, від ворожих вихваток юрби, ще недавно такої невдоволеної й зовсім не схильної виявляти пошану до якогось там кардинала, тим більше в день, коли вона мала обирати папу. Та парижани не злопам'ятні, до того ж, примусивши почати виставу, добродушні городяни вже гадали, що вони взяли гору над кардиналом, і цього тріумфу їм було досить. Зрештою кардинал Бурбонський був красунем мужчиною, у чудовій пурпуровій мантії, яку він умів носити надзвичайно вишукано, а це означало, що всі жінки, тобто більшість аудиторії, були за нього. Безумовно, було б несправедливим і нетактовним зустріти шиканням кардинала за те, що він примусив їх ждати, якщо цей кардинал — вродливий мужчина і з такою вишуканістю носить свою пурпурову мантію.
Отже він увійшов, привітав присутніх тією успадкованою від своїх попередників усмішкою, яку сильні світу цього приберігають для юрби, і повільно попрямував до свого оббитого ясно-червоним оксамитом крісла, думаючи, здавалось, про щось зовсім інше. Його кортеж (тепер ми б назвали його генеральним штабом) з єпископів і абатів увійшов за ним на поміст, а це ще дужче посилило галас і цікавість юрби. Кожен навперебій хапався показати, назвати, довести іншому, що знає хоч одного з них: хто, якщо його не зраджує пам'ять, Марсельського єпископа Алоде, хто — першого каноніка абатства Сен-Дені, хто — абата з Сен-Жермен-де-Пре, Робера де Леспінаса, цього розпусного брата однієї з коханок Людові-ка XI; при цьому виникали численні непорозуміння й суперечки. Щодо школярів, то вони брутально лаялись. Це був їхній день, їхнє свято блазнів, їхні сатурналії — щорічна оргія писарчуків та школярської братії. Не було такої непристойності, яка б того дня не вважалася за освячену законом. До того ж серед натовпу були такі розпусні жіночки, як Сімона Чотири-Фунти, Агнеса Тріска, Робіна Цапонога. Як же відмовити собі в приємності полихословити, побогохулити в такий день, у такому теплому товаристві попів і гулящих дівчат? І вони не відмовляли собі в цьому; серед невгаваючого гамору лунав страхітливий концерт з богохульства і брутальних дотепів, виконуваний розгнузданими язиками писарчуків і школярів, язиками, яких цілий рік стримував страх перед розпеченим залізом Людовіка Святого. Бідолашний Людовік Святий! Як вони знущалися з нього в його ж власному Палаці правосуддя! Кожен школяр обрав серед новоприбулих духовних осіб свою жертву — чорну, сіру, білу чи фіолетову сутану. Що ж до Жоаннеса Фролло де Молендіно, то він, як брат архідиякона, зухвало напався на пурпурову мантію, і, вп'явшись своїми нахабними очима в кардинала, співав на все горло:
— Cappa repleta mero! [45]Усі ці вигуки, які ми тут наводимо без прикраси, на науку читачеві, губилися в загальному гаморі, не досягши помосту для знатних осіб. А втім, кардинала вони навряд чи зачепили б, адже всякі вольності в цей день увійшли в звичай. До того ж кардинал, як про це яскраво свідчив вираз його обличчя, мав інший клопіт, і цей клопіт невідступно йшов за ним і майже водночас із ним ступив на поміст — це було посольство Фландрії.
Посольство якщо й непокоїло кардинала, то не тому, що він був далекоглядним політиком або надавав великого значення можливим наслідкам одруження його найяснішої кузини Маргарити Бургундської з його найяс-нішим кузеном Карлом, кронпринцом Віденським: його мало обходило питання, чи довго триватиме штучно зліплена «добра згода» між герцогом Австрії та королем Франції та як сприйме король Англії зневагу, виявлену до його доньки. Кардинал щовечора безтурботно пив королівське вино з виноградинка Шальо, і гадки не маючи, що одного чудового ранку кілька пляшок цього ж вина (щоправда, вже перевіреного й дещо підправленого лікарем Котьє), від щирого серця надісланого Едуардові IV Людовіком XI, колись звільнять Аюдовіка XI від Едуарда IV. «Високоповажане посольство герцога Австрійського» не завдавало кардиналові жодної з цих турбот, але гнітило його іншим. Бо й справді, хіба, як про це вже згадано на початку, не досить, що він, Шарль де Бурбон, був змушений ушановувати і приймати якихось там міщан; він, француз, веселий, витончений любитель бенкетів — якихось фламандських хлебтунів пива, і до того ж на людях. Безперечно, це була одна з найнеприємніших ролей, яку йому будь-коли доводилося грати на догоду королю.
44
Герцог Сен-Сімон Луї (1675–1755) — французький мемуарист і політичний діяч. У своїх «Мемуарах» Сен-Сімон дає гостро викривальну картину життя дворянської монархії часів Людовіка XIV.