Собор Паризької Богоматері

_{22 травня 1885 року В. Гюго помер. Він був похований у Пантеоні, поруч із великими співвітчизниками — Вольтером і Руссо.}

_{* * *}

_{Події роману «Собор Паризької богоматері» відбуваються протягом шести місяців, з 6 січня до липня 1482 року, тобто за рік до смерті французького короля Людовіка XI. На той час, після завоювання Франш-Конте, як тоді називалося розташоване на сході Франції Бургундське герцогство, завершувалося об’єднання країни в національну державу з централізованою королівською владою. Але ще залишились окремі області, які користувалися особливими політичними й фінансовими привілеями, і це давало змогу великим феодалам чинити опір королю, створювати проти нього союзи і навіть перемагати в окремих битвах. Таким чином, незважаючи на активні дії французької монархії, яка спиралася на дедалі зростаючу міську буржуазію, великі феодали ще не склали зброї і лишалися найнебезпечнішими ворогами об’єднання країни. Проти них виступали маси закріпаченого селянства, що вже не могло зносити тягаря феодально-церковних податків, а також ремісництво й буржуазія у містах, розвиткові яких заважали старі економічні відносини.}

_{Ведучи запеклу боротьбу з непокірними феодалами, Людовік XI охоче використовував у своїх корисливих цілях вороже ставлення народу до аристократії. В. Гюго вдало підмітив двоєдушність у діях короля і зобразив її у сцені розмови Людовіка XI зі своїм лікарем Жаком Котьє про напад паризьких низів на будинок головного судді Палацу правосуддя. Спочатку король схвально поставився до цих подій — адже завдяки їм він звільнявся від одного з тих, хто домігся надто великих прав і, за словами Людовіка XI, став «лжевладикою». Прагнення стати єдиновладним монархом країни примушує Людовіка XI розкрити свою таємну мрію: «Пора вже настати дню, коли у Франції буде один король, один владар, один суддя і один кат, як у раю є лише один бог».}

_{Монарха не хвилювало саме повстання — він ніколи не вважав народні маси серйозним супротивником і завжди ставився до них з відвертою зневагою. Він знав, що, виконавши своє завдання і виправдавши його, короля, приховану надію, «юрба простолюду» відразу буде розгромлена силою зброї вірних йому найманців. Та як змінюються наміри Людовіка XI, коли він дізнається, що парижани штурмують не будинок судді, а Собор, щоб визволити якусь дівчину-чаклунку! Короля вражає висловлена кимось із придворних думка, ніби облога Собору означає виступ проти нього самого, адже Паризька богоматір — його особиста покровителька. Тоді він починає діяти рішуче й велить виконавцеві своїх найжорстокіших наказів Трістанові-Самітнику «хапати отих мерзотників», «знищувати простолюд», «чавити голоту».}

_{У романі В. Гюго Людовік XI, а також його похмурий поплічник, начальник придворної варти Трістан-Самітник, — персонажі історичні. В постаті цього монарха письменник підкреслює лише негативні риси, змальовуючи його носієм тиранії і зла. Історичний Людовік XI був значно складнішим. Передбачливий політик, тонкий і вправний дипломат, він сприяв розвиткові міського ремесла й економіки держави, об’єднанню країни.}

_{Своє ставлення до нього В. Гюго висловив дуже чітко. Це деспот, який за найменшу провину чи навіть без неї, скориставшися слушною нагодою, відсилає людей на катування або страту, жорстоко розправляється з народом. Фламандський посол Гійом Рім так визначив політику французького короля: «… він хоче покарати народ за його бажання, а потім виконати це бажання». З неприхованою іронією змальовує В. Гюго жалюгідну особу скупого короля, який ходить у старому капелюсі «з найгіршого чорного сукна», у «брудній ярмулці» і старому каптані, «отороченому облізлим хутром», і водночас витрачає величезні суми на пенсії вірним йому аристократам та на утримання двору. Для того, щоб підкреслити вбогість одягу Людовіка XI, письменник протиставляє йому розкішне і вигадливе вбрання королівського радника метра Олів’є. Вичерпну характеристику французькому монарху автор укладає в уста П’єра Гренгуара, якого той мало не повісив: «Це якась губка для висмоктування грошей з народу… Під владою цього благочестивого святенника пшениці тріщать від тисяч повішених, плахи гниють від крові страчених, в’язниці тріскаються, мов переповнені утроби. Однією рукою він грабує, другою — вішає».}