- Виходить, я помилявся? Думав, що ви, Оврамівно, як передова квартальна, як героїня перших п'ятирічок, могли б навіть ініціативу виявити… Соборної общини нема, але ж можна комусь зібрати підписи і від імені самих селищ звернутися до райради з листом…
Шпачиху так і стрельнула догадка! Очиці її враз ожили, зблиснули смішком:
- Щоб «ідучи назустріч побажанням трудящих»? Як із позикою? Щоб потім іще на нас і перекласти? Так не буде ж цього, Володимире, - сказала урочисто, ніби присягнула. - Нізащо не буде. Як на мою волю, то хай стоїть. Він їсти не просить.
- Так асигнувань просить, - дражливо відреагував Лобода. - Навіть вимагає. А з чого? З податку вашого? Чи з пенсії? Люди в комунальних душаться, з підвалів ще не всіх переселено, а ми на ремонт церков будемо кошти з бюджету вгачувати? - І перейшов на спокійніший тон: - Звичайно, собор ще не валиться, можна б якось використати його, якби наш ледачий м’ясо-комбінат був повороткіший… Чому б, скажімо, при певних затратах не зробити з цього собору справжній, модернізований, на тисячі тонн продукції холодильник? Холодильник-гігант…
Шпачиха підвелася:
- Звиняй мене, Володимире, але не в той бік ти думаєш. Ти б краще за гудок подбав.
Який це ще бабі гудок? Лобода насупився. Потім згадав. І батько його, і Катратий, і ще дехто, коли було відмінено гудки, збирались писати кудись заяву, щоб - хоч як виняток - влада повернула їхньому заводові-ветеранові право давати вранішні гудки, бо селища, мовляв, до цього звикли. Так тоді й не зібралися написати, забулося ніби, а тепер ось Шпачиха знову порушує питання.
- На цю тему ми ще поговоримо, - підвівшись і вже рушаючи, сказав їй Володька. - Я скоро буду на Веселій; не думайте, що відцурався… Хоч і клопотів невпрогорт, але на рідну Веселу мушу заглянути!
І ще того ж вечора заглянув.
Удвох із кимось на скромному «Москвичі». Наче щоб не розполохати тишу зачіплянську, «Москвич» проїжджав вуличкою нешвидко, біля двору Баглаєвої Віруньки пригальмував. Відхиливши дверцята, Володька привітався з машини до куми, що саме порала квіти коло парканчика, запитав, коли ж нарешті Івана чекати. Дізнавшись, що відрядженець, можливо, вже зараз десь над Гімалаями летить. Лобода виказав радість:
- О, приємно! Як приїде, гукайте ж… Відзначимо! Кокосового молока, напевне, привезе, знімемо пробу…
Все він тут знає, цей Лобода, знає, що в кого робиться, хто чим заклопотаний, що кому болить. Олекса-механік саме проходить мимо них, сумно похиливши свою сократівську голову; Володька і його обдарував увагою:
- Ну, Олексо, впіймав ти свого невловимого Бублика? Вибив з нього землю під відстійник?
Олекса ще сумнішим стає. Піймав він таки того Бублика, дав той землі, та тільки, виявилось… не свою дав, сусідську виділив!
Володька розреготався.
- Дав, та не своє?… Будуй багнище, тільки на сусідових полях? Ну й Бублик! Безсмертний Бублик! Отак повернути, - каже він у захваті. - Отак відкрутитись! Блиск!
- Відкрутитись від нас йому буде не просто, - мовив механік, - хоча родючу землю втрачати - хто б це хотів?
І пішов далі понурий, а Лобода, пересміявшись, знов пожартував до куми, що не дуже, здається, вона сохне за чоловіком, розкохалась, нівроку, наче після курорту…
- Два роки, Вірунько, - це треба мати витримку… Може, й забувати стала? Може, й скочити в гречку кортіло?
Таке запитати повернувся йому язик! Холодом мовчання відповіла молодиця на його безтактність. Висуванцеві й невтямки, скільки вона передумала за цей час, скільки тривог за свого Івана через душу її перейшло… Десь там, в Азії, епідемія спалахне, а їй уже Іван перед очима, бо хоч і щеплення поробив, а все ж таки тропіки, де здавна то чума, то холера… Написав якось, що в Індійському океані з товаришем купались, а Віруньці й від цього тривожно - акули ж в океані! Внуки колись, може, у відпустку на той океан вільно літатимуть, а поки що далеч то яка, крайсвіт, безвість!… Зовсім в недосяжності для неї Іван. Десь аж за Гімалаями, за найвищими горами, наче на небі десь!
Стоїть Вірунька, злігши грудьми на паркан; задумою повивається налите, персиково-туге обличчя… Та не такі це думки, щоб ділитися ними з кожним мимойдучим.
- Коли ти, Володько, оте своє потьомкінське риштовання обновиш? - кивнула на собор.
Володька вловив критику, але не образився.
- Скоро, скоро, - каже він. - Ітимуть танки переходом, може, завернуть… Їм кивни лише - наскрізь протаранять! Всіх кажанів соборних розполохають!…
На мить Вірунька бачить зовсім зримо, як руйнують танками собор, горища падають і з них кажани вилітають, завбільшки мов лелеки.