Залежно від рівня адаптованості та результативності адаптації в контексті свободи, Шабанова виділяє три основних типи адаптантів:
“Прогресивні адаптанти”, які в нових умовах вже знайшли більш-менш надійні способи розв’язання (пом’якшення) життєвих проблем, до того ж ці способи покращують можливості індивідів жити так, як вони хочуть.“Регресивні адаптанти”, що сьогодні також більш-менш розв’язують свої проблеми, але ті способи розв’язання життєвих проблем та труднощів, що їх вони засвоїли, дозволяють звикатися з новими умовами лише регресивно, тобто з перевагою сукупного “значущого мінусу” над сукупним “значущим плюсом” (значущих втрат над подібними надбаннями).“Регресивні неадаптанти”: у представників цього типу й сьогодні немає надійних способів подолання життєвих проблем та труднощів, вони не знають, як жити за тих умов, у яких опинилися сьогодні [Там само, 34-45].З наведеною типологізацією можна погодитися. Історичні трансформації впливають не лише на стиль життя індивіда, його соціальний статус, а й на його характер, на його людські можливості. Тут також слід враховувати межі та можливості його адаптивної поведінки. Коли, наприклад, класи чи інші соціальні групи в перебігу історичних катаклізмів здіймаються вгору чи спускаються донизу, людина також підіймається на вершину соціальної піраміди чи спускається до самого її підніжжя.
Значення соціальної адаптації також зростає у зв’язку з прискоренням темпів соціальних змін, за умов, коли ці зміни стосуються важливих сторін життя й відбуваються в порівняно короткий термін (міграція, вікові зміни, швидкий промисловий розвиток, переселення значних мас сільського населення в міста тощо).
В періоди різних перебудов у суспільних відносинах, коли величезні маси людей змушені так чи так відповідати на виклики соціального середовища, актуалізувалося і осмислення адаптації в рамках соціології, соціальної психології та ряду інших дисциплін.
У працях російських соціологів у 90-і роки ХХ ст. з’явилися дослідження, в яких їх автори намагалися відобразити сутність сучасних змін і акцентувати увагу на адаптаційних процесах, що постійно розширюються. Автори низки статей намагалися привернути увагу суспільства до методів і напрямів адаптації та з’ясувати, наскільки російське суспільство здатне пристосуватися передусім до ринкових стосунків. Деякі автори стверджували, що “адаптація полягає не так у сприйнятті окремих елементів, як у соціальному та психологічному засвоєнні типу цілісної системи суспільних відносин, що змінюються. А також у соціальній та психологічній здатності пережити надзвичайну ситуацію переходу від одних суспільних порядків до інших” [30]. Серед найбільш гострих проблем перехідної кризи, що вимагають адаптації, виокремилися рівень заробітної платні, зростання цін, безробіття, злочинність та деградація традиційних соціально-політичних цінностей.
Інші автори бачать адаптацію як “процес і результат взаємодії індивіда (групи) з кардинально зміненим соціальним середовищем, в перебігу якої поступово узгоджуються вимоги та очікування обох сторін, так що індивід отримує можливість вижити (і процвітати), а макросередовище - відновитись та перейти в іншу, висхідну стадію”. Підкреслюється “всеохопний характер, швидкість, кардинальність змін і, як наслідок - вимушена, а не добровільна адаптація, що проявляється на рівні свідомості та поведінки” [25].
Чимало праць увагу акцентують на потребі адаптації до ринку та до наслідків економічних реформ. Тут йдеться про те, що адаптаційним процесам заважають економічна та політична нестабільність у країні, непослідовність реформаторського курсу уряду, слабкі соціальні гарантії з боку держави, злочинність, безробіття, спад виробництва та ціла низка інших явищ. Водночас дослідники стверджують, що близько 25% населення, наприклад, не адаптувалося в Росії і не може адаптуватися внаслідок індивідуальних особливостей [31; 27]. В Україні 37.7% населення визнають відсутність у них уміння жити в нових суспільних умовах [32, 587].
Підтверджують зазначені вище думки також ті науковці, які наполягають, що в ситуації, яка склалася в Росії, особливо важливою є ціннісна адаптація, і при проведенні курсу реформ доцільно враховувати особливості російського менталітету [33; 29].
В рамках політичної психології, акцент робиться на тому, що для того, щоб ефективно функціонувати в нових умовах, людині потрібно мати дві якості: активність, щоб визначити мету й досягнути її, та здатність до конструктивної дискусії. Автори також підкреслюють, що вимоги, висунуті реформами, часто суперечать деяким традиційним для російської культури моральним нормам, а намагання відповідати моральним зразкам відіграє важливу роль у мотивації людської поведінки [34].