Погоджуємося з С.Фроловим у тому, що в інноваційних адаптаціях до соціальних змін, важливу роль відіграє їх сумісність із наявною культурою. Наприклад, він визначив навіть наслідки, які відбуваються, коли соціальна інновація входить у конфлікт з існуючою культурою. На його думку: “а) інновація може просто відкидатися суспільством чи соціальною групою; б) інновація може сприйматися разом з її конфліктними рисами, але ці риси час від часу викликають спротив, що робить їхнє сприйняття нестійким; в)інновація сприймається, а конфлікти з пануючою культурою, які в ній містяться, знаходяться в прихованому стані і важко усвідомлюються, що призводить до загальної напруги в суспільстві, яка не спрямована на дану інновацію” [68, 271].
Інноваційними (чи трансформаційними) можуть бути не лише зміни середовища чи внутрішньої структури адаптанта. Цей термін можна використовувати і описуючи адаптивну поведінку, яка також може бути інноваційною, трансформаційною чи традиційною.
Оскільки в суспільствах перехідного типу можуть співіснувати нові та старі цілі-цінності, нові та старі інституціолізовані засоби їх досягнення, можна говорити і про одночасне співіснування однойменних форм індивідуального пристосування до старих та нових умов. Так, в одних осіб конформність може спостерігатися щодо старих цілей та засобів, в інших - щодо нових і т.ін.
Неважко помітити, що більшість прибічників старих устроїв знайшли свою нішу в бюджетній сфері, а прибічники “нового часу” влаштувалися в нових ринкових структурах. З початку реформ 1990-х років і донині, з огляду на консервативність свідомості, одна частина населення України не змогла сприйняти декларовану владною елітою “нову мету” (гроші і матеріальний успіх), інша - засоби досягнення цієї мети (пов’язані з жорстокою конкурентною боротьбою, відходом від етичних норм поведінки).
Якщо припустити, що багатоманітності адаптацій відповідає і різноманітність адаптивних механізмів, тоді можна спробувати побудувати на базі певних ознак теоретичну концепцію специфічних адаптивних механізмів, які обслуговують різні адаптивні стратегії.
У монографії зроблена спроба більш-менш детально розглянути ті механізми адаптації, які використовуються мешканцями України під час перебування останньої у перехідному стані. Наприклад, механізм адаптації-розвитку спрацьовує в тих ситуаціях, коли суб’єкт адаптації конструктивно ставиться до прогресивних суспільних змін, готовий до корекції (чи змін) життєвих цілей або засобів їхнього досягнення. В основі цього механізму лежать процеси засвоєння інновацій - нових цілей, нових засобів досягнення старих цілей, оволодіння новими ролями, моделями поведінки тощо. Ці процеси досягаються за допомогою навчання, копіювання і т.ін.
Механізм адаптації-захисту включається тоді, коли особистість: а) неспроможна досягти старих цілей у нових умовах, у тому числі й новими засобами, б) не вважає можливим чи не здатна інтерналізувати нові цілі чи нові засоби. Слід зазначити, що в процесі актуалізації такого механізму суб’єкт адаптації намагається зберегти свою внутрішню структуру.
Механізм адаптації-захисту поєднує в собі досить різнорідні процеси:
соціальну агресію (застосування сили, активна протидія, активний протест);соціальний спротив чи протидія (непокора, прихований саботаж тощо);соціальну мімікрію (зовнішнє “маскування” під соціальний ландшафт при внутрішньому спротиві);акомодацію (приведення конфліктних елементів до стану взаємної терпимості);соціальне виміщення (переорієнтацію негативного імпульсу з одного об’єкта, недоступного для дії, на інший); наприклад, негативне ставлення до реформ може проявитися в бойкотуванні виборів;соціальну дискредитацію (приниження авторитету, підрив довіри до інших для виправдання власної поразки);соціальну проекцію (несвідоме чи свідоме приписування контрагенту за адаптивним процесом власних негативних бажань, інтересів, намірів соціального плану);соціальне терпіння (надія перечекати ситуацію: можливо з часом щось зміниться);компенсаторність (відновлення функцій пошкоджених елементів структури за рахунок тих, що не постраждали);соціальну конверсію (применшення суб’єктом значущості відчутних для нього за своїми негативними соціальними наслідками адаптивних подій).Наступний механізм адаптації відходу - вихід із силового поля неприємних змін у середовищі, які неможливо скорегувати. Свого часу Р.Мертон в типології девіантної поведінки як порушення соціальних приписів виділив один, який назвав ретритизмом. Його суть полягає у відторгненні соціальним суб’єктом “визначених культурою цілей, намірів та інтересів, що виступають як законні цілі для всього суспільства або для окремих його прошарків” [69, 82], а також у запереченні непридатних для індивіда інституціональних нелегітимних засобів їх досягнення. Люди, що здійснюють ретритистську поведінку, “перебувають, жорстко висловлюючись, у суспільстві, але не належать йому”. В соціологічному розумінні насправді вони є “чужинцями”. Оскільки вони не поділяють загальної ціннісної орієнтації, їх можна віднести до членів суспільства (на відміну од “населення”) лише фіктивно [Там само, 101]. До них Мертон відносив тих, хто страждає на психози, тих, хто втікає від реального світу у свій внутрішній хворобливий світ, а також знедолених, вигнанців, жебраків, бродяг, хронічних алкоголіків, наркоманів.