Сьогодні досить актуальним є феномен “втечі від свобод”, на який свого часу звернув увагу Е.Фромм; цей феномен, як переконливо довів учений, визначається якісними змінами в суспільстві [21]. Сприймаючи їх, соціальний суб’єкт оцінює ситуацію емоційно чи раціонально. Причому раціональну позицію займає значно менша частина населення. Для більшості стан адаптації пов’язаний з особистими переживаннями, які заважають їм упевнено оцінити свої власні можливості. Така невпевненість може дорого коштувати тій особі, яка, вагаючись, не робить свого вибору, а лише чекає допомоги з боку інших людей. У наукових дослідженнях цей факт оцінюється як дезадаптація населення, тобто відсутність у багатьох специфічних адаптивних механізмів, які повинні забезпечувати внутрішню стабільність соціальних суб’єктів за умов трансформації соціального середовища.
Соціальна адаптація до сучасних умов існування є досить складним процесом. Будь-який вид діяльності поєднує в собі елементи матеріального та ідеального, оскільки навіть найпростіша фізична праця (не говорячи вже про розумову) здійснюється за участю свідомості людини. Ось як пише про це американський філософ, професор Дж.Лакс: “Навіть проста фізична діяльність містить дії - сегменти, і кожний з них ретельно перевіряється з тим, щоб визначити ті зміни в русі, які потрібні для досягнення бажаного результату... Надмірна діяльність і задоволення утворюють, отже, нерозривний ланцюг взаємодії різних елементів людської життєдіяльності. За великих пристрастей бажання спонукають до діяльності, а їх задоволення підтверджує уже здійснювана діяльність” [89, 110].
Людська природа, за словами Дж.Лакса, “змінюється відповідно до людських намірів, діяльністю та задоволенням потреб. А відмінності в намірах, діяльності і задоволенні потреб зумовлюються різноманітними цінностями, які закладають основу способу життя. Залежно від того, хто ми є, визначається й характер цінностей і самої нашої діяльності” [Там само, 111]. Якщо врахувати, що в соціальному і природному середовищі людина реалізує себе в предметно-спрямованій діяльності, вступаючи при цьому в різноманітні суспільні відносини з іншими людьми, то постає питання не про якусь окрему діяльність, якою переважно займається людина, а про синтез різноманітних діяльностей в єдності індивідного духовного світу особистості. За словами Е.Ільєнкова, “особистість... є одиничний вираз життєдіяльності “ансамбля суспільних відносин загалом”, а дана конкретна особа “є одиничний вираз сукупності цих відносин (не всіх), якими вона безпосередньо пов’язана з іншими індивідами” [90, 330].
Ті, хто підкреслює матеріальний характер соціальної реальності, вважають, що адаптивну людську діяльність точніше можна охарактеризувати як поведінку, що обумовлена впливом матеріальних умов. Соціальні явища, які сприяють адаптації чи протидіють їй, у даному разі самі собою розглядаються як матеріальні і здебільшого є чинниками, які “обмежують” або “сприяють”; і тут не важить, чи йдеться про культурні артефакти, форми соціальної організації, засоби насилля, чи виробничі системи. Такий підхід, як відомо, пов’язаний з доктриною натуралізму, що передбачає існування мінімальних розбіжностей між людською адаптивною поведінкою та поведінкою тварин чи навіть (неживих) предметів (як не дивно, але вони також адаптуються до змін середовища).
Наприклад, Л.Корель у своїй монографії висуває ідею про схожість в адаптивних реакціях людей, тварин та неживої матерії. На її думку, така ідея має право на існування, тому що підкреслює єдність та гармонію світу, існування універсальних законів, що об’єднують як живу (мислячу та “не мислячу”), так і неживу природу в єдине ціле. Рух думки в даному разі йде від загального, а не особливого у вивченні адаптивних процесів, що притаманні об’єктам різної природи. Той факт, що люди є істотами, які цілевизначають і мислять, не створює серйозних перепон для застосування методів і технік природничих наук до предмету соціальних дисциплін, у тому числі й соціології адаптацій [1, 61].
На думку автора монографії, наведена вище ідея повністю ігнорує значення і специфіку людської діяльності. Тому, що схема аналізу адаптацій у рамках матеріалістичного підходу включає в себе, як правило, лише два етапи: 1) дослідження характеру змін матеріального середовища, 2) пристосовницької відповіді з боку адаптанта на зміни матеріального середовища.
Отже, не зрозуміло, як бути з унікальними фактами використання людьми складних систем лінгвістичних знаків та культурних символів з метою показати собі та іншим, що вони думають робити. Ідеалістичний підхід передбачає, що адаптивна людська діяльність є не пристосуванням до матеріальних умов, а вираженням смислу, що його присвоюють люди (через мову) своїм діям. Тому соціально адаптивна дія завжди є процесом конструювання реальності, наділення ситуації смислом, і саме смисли, інтерпретації, ідеї, символи тощо складають матерію соціального світу.