В реальній дійсності, “Я - Ти = взаємодія” передбачає комунікацію людей, і саме буття індивідів можливе як співбуття, співпричетність, співпереживання і т.ін., тобто як певна сумісність індивідних засад, подібних і відмінних між собою, виокремлених часток загального.
Крім М.Бубера, розробкою принципу “Я - Ти = взаємодія” активно займався російський філософ С.Франк. Згідно з Франком, людське “Я” не існує саме собою, а народжується в живій зустрічі з “Ти”. “Я” і “Ти” утворюють “Ми” як одкровення в суспільному житті, оскільки сама реальність існує не в сукупності монад, а являє складну форму їх взаємодії.
Принцип індивідної взаємодії покладено також в основу соціально-філософської комунікації Юргена Габермаса - одного з лідерів Франкфуртської школи соціальних досліджень. На його думку, ми можемо лише тоді вступати у взаємодію з іншою людиною, коли вважаємо, що ця людина може відповісти на наші запитання, звітувати про свої дії та вчинки “Ми мусимо, якщо цього бажаємо, ставитися до іншого як до суб’єкта й іноді дивитись на іншого такими ж очима, якими вдивляємося в самих себе, і т.ін.” [94, 88]. Як бачимо, Ю.Габермас тут майже дослівно повторив відоме висловлювання К.Маркса.
Ю.Габермас різко засуджує перетворення міжіндивідного спілкування в товар, виступає проти маніпулювання думками та поведінкою людей через засоби масової інформації. Саме вони, на його думку, сприяють поступовому формуванню в суспільстві “покірливого конформізму”. Він по-своєму трактує класичну феноменологічну концепцію життєвого світу людини, намагається інтегрувати її в свій варіант комунікативної філософії. Коли суспільні комунікативні структури перебувають під владою засобів масової інформації, поглинаються ними, це неминуче, на думку філософа Габермаса, призводить до формування фрагментарної та непрактичної повсякденної свідомості, домінування “спотвореної комунікації”, яка і є ядром людського відчуження. Властиве спотворення комунікації відчуження, вважає Габермас, не обмежується окремими сферами людського буття, а набуває загального характеру. Це найрадикальніша сфера відчуження, оскільки вона панує над тією сферою, де людина зустрічає й розуміє іншу людину, де вона вперше може стати сама собою [Цит. за: 95, 34].
Причину виникнення і функціонування названої форми соціальної комунікації Габермас убачає в тому, що міжіндивідне спілкування під тиском сцієнтистської свідомості формується за внутрішньою схемою не характерної для нього монологічної моделі інструментальної дії. “Ця комунікативна патологія - підкреслює Габермас, - є фактом плутанини між діями, орієнтованими на успіх і на взаємопорозуміння” [96, 445].
Говорячи про індивідну активність у процесі визначення людиною життєвих планів, про сцієнтизм та прагматизм у мисленні і практичній діяльності багатьох людей нашої епохи, доречно згадати про негативний вплив названих феноменів на загальну ментальність суспільства, якщо забуваються такі загальнолюдські цінності і моральні якості людини, як сумління, обов’язок, здатність безкорисливо робити добро іншим людям тощо.
Наприклад, сумління (совість) завжди було, є і буде активною реакцією людини на вимоги суспільства та засобом її морального самоудосконалення. І не тільки цим, а й стимулом діяльнісно-практичного ставлення індивіда до соціального та природного середовища. А обов’язок характеризується здатністю людини свідомо і сумлінно виконувати не тільки вимоги суспільства, а й свій власний вільно здійснений вибір.
Саме тому дослідники різних наукових спрямувань та світоглядної орієнтації постійно зверталися і звертаються сьогодні до названих вище понять. Ось що пише з приводу ролі сумління в житті людини відомий австрійський психолог і філософ В.Франкл: “Тихий, але настійливий голос сумління, яким воно “говорить” з нами, - це незаперечний факт, що переживається кожним. І те, що підказує сумління, кожен раз ставить нас перед адекватною відповіддю” [73, 190]. Постійно критикуючи механістичні теорії людини й відповідну їм філософію життя, В.Франкл намагається послідовно розвивати етику обов’язку, згідно з якою “моє моральне сумління - це не те, що тягне мене, а те, перед обличчям чого я приймаю рішення” [Там само, 126]. А в іншому місці, де йдеться про вибір цінностей, читаємо: “Людина завжди вільна прийняти чи відкинути цінність, яка пропонується їй ситуацією. Це справедливо також щодо ієрархічного порядку цінностей, які передаються моральними й етичними традиціями та нормами. Вони повинні пройти перевірку сумлінням людини...” [Там само, 290].