Будь-яке намагання пояснити соціальну дію за допомогою термінів існуючих матеріальних умов втрачає з поля зору здатність людини діяти в смислових рамках, які не можна прив’язати до матеріального сучасного чи минулого. В соціальних науках ми змушені інтерпретувати смисл соціальних подій, в тому числі адаптивних дій, використовуючи такі терміни, як “бажання”, “любов”, “гідність”, “престиж”, “вигода”, “благо”, “поразка”, “стрес” і т.ін., які чи зовсім не використовуються в природничих науках, чи використовуються зовсім іншим чином.
Розглядаючи ідеалістичний підхід, можна виділити наступні стадії у вивченні адаптивного процесу.
1) Констатація адаптивної ситуації. Кожний суб’єкт адаптації (індивід, актор, соціальна система) по-своєму так чи інакше сприймає, інтерпретує та визначає ситуацію в якості чи зовсім звичайної, чи адаптивної (такої, що передбачає адаптацію чи змушує до неї). На когнітивному рівні він конструює власну картину змін, які проходять в середовищі (з об’єктом адаптації): їх спрямованості, характеру, стійкості, довгочасності, перспективності і т. ін. Іншими словами, визначає ситуацію так, як вона йому уявляється у відповідності з його власними значеннями та смислами, культурою, яку він наслідує, ієрархією життєвих цінностей, індивідуальною життєвою історією і т.ін. Зауважимо, що обставиною, яка спонукає до адаптації, можуть виступити і “внутрішні зміни”, які сталися із суб’єктом адаптації.
Визначивши ситуацію адаптивною, суб’єкт у думках переходить до конструювання можливих стратегій адаптації, в тому числі і альтернативного плану.
2) Конструювання соціального простору можливих адаптивних стратегій. Кожен суб’єкт адаптації, інтерпретуючи зовнішнє середовище і характер змін, що в ньому проходять, створює в своїй уяві такий собі простір вірогідних (допустимих) адаптивних стратегій. Потім із багатьох можливих варіантів, оцінивши їх з точки зору потенційних затрат та результатів, соціальних загроз та ризиків, він змушений буде зупинитися на якомусь одному.
3) Вибір варіанту адаптивної моделі. На початку суб’єкт адаптації може обирати одну з трьох генералізованих стратегій: а) пристосовуватися до змін що стаються в суспільстві, б) не пристосовуватися взагалі, в) спробувати скористатися проміжним варіантом, наприклад знайти полицю (анклав минулого), яка дозволить “перечекати” адаптивну загрозу. Далі у форматі переважаючої з точки зору адаптанта генералізованої стратегії адаптації йому належить розглянути більш чи менш широкий (для випадків “1” та “2”) набір частих адаптивних стратегій та вибрати найбільш підходящий варіант. Яка конкретна модель адаптації буде задіяна в ході пристосування - тотальна (повна) чи часткова, пасивна чи активна, - вирішувати в кінцевому рахунку йому. Важливо підкреслити, що адаптант буде змушений розмірковувати про різні варіанти своїх дій, наслідки, до яких може призвести те чи те рішення, передбачити та інтерпретувати багато моментів, в тому числі думку ближнього та дальнього соціального оточення (феномен “тиску” соціальної сітки), зважувати витрати та результати, блага і втрати, соціальні ризики та загрози, шанси на успіх та поразку і т.ін., тобто “діяти в рамках смислу”, з урахуванням “уявного” (чи реального?) індивідуального поля “структурних опцій” (обмежених можливостей дії). Інтерпретація минулого та сучасного, а також уявного майбутнього стану справ є головним елементом актуальної соціальної адаптивної дії.
Замітимо, що декодувати, чи дешифрувати обставини, смисли, розчарування, бажання, помилки, устремління, внутрішню логіку, причини, що обумовили вибір адаптантом тієї чи тієї стратегії поведінки, соціолог може, опираючись на власні інтерпретативні можливості, здатності, потенціал.
М.Вебер: Теоретичні побудови та можливості їхнього використання у вивченні механізму адаптації (веберівський конструкт типів соціальної дії та механізм пристосовницького процесу).
В адаптивній ситуації люди поводяться по різному. Одні (раціонально орієнтовані) раціонально ставлять перед собою адаптивні цілі, шукають та знаходять адекватні засоби їхнього досягнення.
Інші (ціннісно орієнтовані) будують адаптивну стратегію, спираючись на принцип максимального захисту (збереження) свого ціннісного простору (наприклад, таких принципів, як чесність, доброта, порядність і т.ін.), тож саме цінності у таких випадках постають критерієм відбору найбільш прийнятних моделей адаптивної поведінки.