Не можна не погодитися з Е.Маркаряном, адже соціальна система пристосовується не так до змін в умовах середовища, як до постійно зростаючих власних можливостей та до наслідків людської діяльності.
У соціальній філософії радянської доби проблеми соціальної адаптації індивіда, зазвичай, розглядалися з природничонаукових позицій, а якості та ознаки біоадаптації переносилися на адаптацію соціальну. Звичайно, що таке перенесення не можна виправдати, оскільки воно не є методологічно коректним, а механічне зведення біологічної та соціальної компоненти адаптації до спільного знаменника означає лише непродуктивне перенесення засобів, прийомів та закономірностей, характерних для біоадаптації, на вищі рівні адаптивних процесів у суспільстві.
Досить цікавою в даному контексті є праця А.Лобанової “Феномен соціальної мімікрії”. Вона зазначає, що термін “мімікрія”, тобто наслідування, подразнення, імітація, спочатку з’явився у біології. Перша спроба наукового обґрунтування цього явища була зроблена англійським натуралістом Генрі Бейтсом у 1861 році в доповіді “Про метеликів, що міметують”. Згодом у розробці теорії мімікрії взяли участь інші відомі натуралісти того часу, зокрема Ф.Мюллер, Фрімен. У бейтсівському розумінні, мімікрія являє собою схожість різних організмів (що отримують назву мімети, міми, наслідувачі) з речами навколишнього середовища - моделями, взірцями. Дебют теорії мімікрії схвально зустрів свого часу Ч.Дарвін, вбачаючи в ній “чудовий приклад природного добору”. На початку ХХ-го століття теорія мімікрії розроблялась переважно Поультоном, Г.Карпентером і Е.Фордом. На думку Поультона, схожість одних організмів з іншими (міметизм) розглядається як чинник, що надає певні переваги в боротьбі за існування. Наслідувачі живуть за рахунок репутації або за рахунок слави своїх моделей. Г.Карпентер і Е.Форд визначали мімікрію як наслідування, “свідоме привласнення певною істотою з метою особистої користі властивостей, що притаманні іншій істоті” [6, 33].
Натомість А.Лобанова обгрунтовує ідею про соціальну мімікрію як адаптивний спосіб життєдіяльності людей, що є закономірним історичним явищем, яке існує в усі періоди життя людства в певних групах і спільнотах та виконує не тільки захисну, а й іншу, не менш значущу функцію - гараздування, досягнення успіху. В окремі періоди суспільного життя остання є не менш поширеною, а подекуди серед певних соціальних груп може домінувати над першою [Там само, 39].
На думку А.Лобанової, соціальну адаптацію слід кваліфікувати як складний механізм узгоджених біологічних, психологічних та соціальних дій соціальних суб’єктів та різноманітних засобів реалізації, які спрямовані на пристосування до суспільного життя (соціальних відносин, інституцій, структур тощо) та його змін. Зауважується, що біологічне і психологічне в людині має соціально модифікований характер. Такий підхід до розуміння адаптації як діяльнісного процесу уможливлює виокремлення двох смислових рівнів її застосування: широкий (пристосування людей (чи груп) загалом до суспільного життя в його відносно усталеному стані) та вузький (пристосування до соціальних змін, що відбуваються в суспільстві).
А.Лобанова вважає, що за характером пристосувальної діяльності людини соціальна адаптація може бути активною, пасивною (інерційною) та ситуативною (пасивно-активною): “Активна форма адаптації передбачає постійний діяльнісний пошук і запровадження людиною (групою) усе нових і нових найрізноманітніших (легітимних/нелегітимних, моральних/ аморальних, тактичних/стратегічних тощо) засобів і шляхів пристосування до суспільного життя (макро - та мікросоціального середовища), до його змін з метою інтеграції.
Пасивна (інерційна) адаптація являє собою такий пристосувальний до суспільного життя, його змін, процес, у перебігу якого людина використовує випробувані нею засоби та шляхи інтеграції до макро - та мікросоціального середовища, сподіваючись у такий спосіб зберегти звичний ритм свого життя. При цьому пасивність означає не бездіяльність, а життя “за звичкою”, інерцією.
Ситуативна (пасивно-активна) адаптація характеризується ситуативною зміною людиною (групою) свого діяльнісного пристосувального процесу до суспільного життя, зміною засобів і шляхів здійснення цього процесу. Вона носить циклічний характер: активний пошук і запровадження соціальним суб’єктом нових шляхів адаптації можуть змінюватися періодом пасивного очікування суспільних змін, що, у свою чергу, знову замінюється активною діяльнісною адаптацією” [Там само, 30-31].