Не можна не погодитись із Шабановою. Якщо в перших двох випадках соціальні суб’єкти не намагаються змінити нові правила гри (вони не заважають їм діяти за звичкою, або ж ці суб’єкти переконалися в їхніх перевагах і добровільно сприйняли нові цінності та способи соціальної дії і за можливих умов їх реалізують), то у третьому - індивідам частково вдається впливати на середовище з метою його змін. Це сприятиме нейтралізації свободи настільки, що адаптація відбуватиметься в напрямі до “скорегованого з урахуванням вимог індивідів соціального середовища”.
Із сказаного вище можна зробити висновок, що добровільні адаптації за своєю сутністю вказують на те, що нові інституціонально-правові та неправові процеси не зумовлюють внутрішньої напруги чи спротиву у соціальних суб’єктів.
Натомість вимушена адаптація за словами тієї ж таки М. Шабанової, відбувається в тих випадках, “коли напрям перебудов, нові цінності та способи соціальної дії суперечать ціннісним орієнтирам чи можливостям соціального суб’єкта, однак він змушений використовувати їх для того, щоб реалізувати (задовольнити) свої життєво важливі цілі (потреби). Будемо вважати, що вимушена адаптація відбувається тоді, коли:
особистість, не приймаючи нового, намагалася (чи намагається) змінити цінності, норми, моделі соціальної дії, які пропонуються середовищем, але її намагання вплинути на середовище виявилися (виявляються) безуспішними, тому вона змушена підкоритися (тимчасово чи назавжди) новим “правилам гри”;особистість не сприймає нового, тому що воно її не влаштовує, однак, виходячи із минулого життєвого досвіду, свого соціального становища, можливостей та інших обставин вона вимушено підкоряється, навіть не намагаючись будьщо змінити, мовляв: “А що я можу зробити?”;нові способи соціальної дії - навіть якщо і не суперечать ціннісним орієнтирам особистості, менше, ніж попередні, відповідають її об’єктивним можливостям, і є для неї менш важливими; однак вона змушена використовувати їх (ціною великих зусиль та витрат) для задоволення навіть колишнього набору життєво важливих потреб (цілей);нові способи соціальної дії не суперечать ані ціннісним орієнтирам, ані можливостям соціального суб’єкта, однак їхні переваги з тих чи тих причин наразі не усвідомлюються” [23, 39].Варто зазначити, що не всі вимушені дії адаптивні за своєю природою; деякі з них можуть мати неадаптивний чи навіть дезадаптивний характер. Прикладом таких є випадки самогубства внаслідок неможливості відстояти свої права законним шляхом чи на знак протесту до чужого середовища; вимушеного голодування із загрозою станові здоров’я, навіть доведення до смерті тощо. Доречно також наголосити: вимушене підкорення новим правилам гри не гарантує не лише успіху в нових умовах, а навіть того, що буде знайдений більш або менш надійний спосіб пом’якшення актуальних життєвих проблем, навіть якщо і припустити, що соціальним суб’єктам удасться уникнути неадекватних чи помилкових дій.
Отже, як з’ясувалося, суспільні зміни призводять до зміни соціальної ситуації на макро-, мезо- і мікрорівнях, що спонукає до зміни адаптаційних практик.
Сьогодні, в українському суспільстві переважають вимушені адаптації, які відбуваються завдяки захисним, компенсаторним та деприваційним практикам.
Захисні практики, використовуються для самозбереження адаптанта - підтримки усіма можливими засобами status quo - і пов’язані з обов’язковою зміною способів взаємодії із середовищем при збереженні назагал старих традиційних цілей та цінностей.
Компенсаторні практики здійснюються винятково через механізм переключення взаємодоповнювальних режимів функціонування суб’єкта адаптації.
Невизначеність ситуації на ринку праці в Україні та потреба самостійного пошуку нових джерел доходу для своїх сімей активувала механізми самоорганізації. Прикладом компенсаторних практик у сучасній Україні є повсюдна праця населення на присадибних ділянках тощо, яка здійснюється для підтримки матеріального достатку. Одним з найефективніших способів виживання стала трудова міграція мешканців країни за її межі. Звернувшись до матеріалів соціологічного моніторингу “Українське суспільство 1994-2005 рр.” за ред. Н.Паніної, вибіркова сукупність якого у 2005 році складала 1800 осіб і репрезентувала доросле населення України (віком понад 18 років), ми побачимо, що частина людей виїжджає на тимчасові заробітки за межі України: 12% населення зазначили, що бодай один із членів їхніх сімей має досвід тимчасової роботи за кордоном. У західних регіонах України такий досвід більш поширений, ніж в інших (тут таких сімей 21%, у південних регіонах близько - 13%, у центральних - майже 10%, у східних - лишень 8%). На запитання щодо подальших планів, пов’язаних із роботою за кордоном, 6% респондентів відповіли, що планують найближчим роком (2005) поїхати за кордон на тимчасові заробітки (у західних регіонах - 14%, центральних і східних - від 4% до 5%) [66, 128-129]. І хоча, цифри трудових мігрантів дещо занижені, навіть вони вже багато про що говорять. Доцільно також зазначити, що більше половини громадян України працевлаштовувались за кордоном за усною домовленістю з роботодавцем, без юридичного належного оформлення трудової угоди. Решта укладали трудовий договір ще в Україні або в країні тимчасового перебування. Половина з тих, хто має закордонний трудовий досвід, має намір упродовж найближчого року знову виїхати за кордон з метою заробітчанства.