Почнемо з найбільш поширеного та найменш індивідуалізованого серед інших адаптивних процесів, - процесу ідентифікації. Чимало різних дослідників аналізували цей феномен у найрізноманітніших його ролях та рисах (самоідентифікація, ідентичність, публічна і соціальна ідентичність, множинна ідентичність, негативна, аутентично укорінена, почергова, полемічна ідентичність тощо).
У будь-якому соціумі існують цілі духовні прошарки, які складаються з набору культурно-історичних цінностей, що притягують до себе певні, специфічні для кожного соціуму форми та стилі поведінки. Наприклад, чи можемо ми уявити цілі натовпи, що втратили глузд від прагматичної вигоди, спекулянтів у давній Англії? Чи може англійський менталітет породити такі флуктуації навіть у моменти економічних криз? Важко собі це уявити. В українському суспільстві, численні групи людей відвертаються од своїх традицій, втрачають елементарну людську гідність, отримують дуже мало й зазнають значно більше образ іа зневажливого ставлення, ніж вони на те заслуговують. Чимало людей не можуть організуватися для нормального людського життя, страждають соціальною апатією та небажанням втручатися у хід подій, що перейшли межі припустимої норми.
Російський соціолог В.Ядов зазначає, що формування соціальної ідентичності, що відіграє важливу роль у механізмі конструктивних адаптацій, у сучасних кризових умовах здійснюється за “принципом “від протилежного”: люди швидше усвідомлюють, з ким вони себе ідентифікують, однак важче набувають відчуття позитивної соціальної групової ідентичності. Водночас криза інтенсифікує соціальні ідентифікації особистості з постійним колом ближніх (родина, близькі, колеги, люди одного покоління, сусіди)” [108]. Додамо: якщо в певного адаптанта невелике або зовсім відсутнє близьке оточення, а інші “соціальні опори” ідентифікації послаблені (старі зруйновані, нові не створені), то це посилює деструктивну спрямованість адаптивної поведінки, провокуючи виникнення соціальної патології різного виду.
Відомо, що пасивність, соціальна нейтральність прирікають мислення людини на бездіяльність. До найхарактерніших особливостей сучасної української ментальності можна віднести:
скептичнонегативне ставлення до наявних форм соціальності. Дослідники нераз акцентували та акцентують увагу на прагненні українських громадян отримати “волю”, а не свободу. Характерним прикладом цієї риси української ментальності може бути правовий нігілізм;орієнтація на окремі, виняткові форми досягнення успіху, а не соціально визнані, встановлені законом чи раціонально обґрунтовані;патерналізм - інфантилізм, тобто орієнтація на державу, її турботу і піклування про індивіда, що обертається небажанням брати на себе відповідальність [109, 296].Названі вище та інші риси української ментальності (в їх поєднанні з економічними та соціально-політичними обставинами життя) значно ускладнюють адаптацію наших громадян до нових умов існування, а багатьох прирікають на злиденність, породжують феномен бездіяльності та безвідповідальності. Ще Аристотель зауважив, що найстрашнішим злом є бездіяльність, нерухомий стан душі. А за словами І.Канта, “людина хоче жити безпечно й весело, однак природа воліє, щоб вона (людина) вийшла зі стану бездіяльності й поринула з головою в роботу...” [110, 12]. Бездіяльне життя є неповним існуванням, воно призводить до бездуховності і породжує пияцтво, наркоманію, антигромадські вчинки і навіть злочини.
Автори праці “Проблема соціальної ідентифікації українського суспільства” В.Тарасенко та О.Іваненко пояснюють причини, за яких, уже понад десятиріччя українське суспільство не може однозначно самовизначитися. Вона полягає в тім, що досі немає відповідного загальноприйнятого соціального іміджу, на основі якого можна було б йому самоототожнюватися й розпізнавати самого себе. Йдеться, передусім про його об’єктивні внутрішні параметри й координати (механізм адаптації до зовнішнього середовища, спосіб виробництва, рівень та якість життя, соціальна структура, соціальні інститути, характер суспільних відносин, тип власності, влади тощо), які уможливлювали б виявлення ним власної соціальної специфіки, ідентичності, тобто означення того типу соціуму, що життєдіє в суспільстві [51, 135-136].
Процес масової ідентифікації, швидше за все, народжується з такого соціального почуття, як страх, що було підтверджено в емпіричних дослідженнях. У соціумі, де масовість проявляється в реакції захисту, який породжується соціальним страхом (соціофобією), важко сформувати громадянське самостійне демократичне суспільство.