Процес трансформації в нашому суспільстві охопив усю систему соціальної організації та систему життєвих цінностей. І це має своє відображення в масовій та індивідуальній свідомості. Очевидно, що такі глибокі зміни, які охопили широкий спектр соціальних чинників, вимагали зміни стратегії життя й техніки повсякденної поведінки, зумовили потребу введення в дію нових адаптаційних механізмів. Однак, як показує досвід, для багатьох це завдання виявилося занадто складним.
Ситуація ускладнюється тим, що суспільство, яке переживає тотальну кризу, є суспільством ризику, де ризик також має тотальний характер. Соціальний суб’єкт суспільства ризику перебуває в ситуації постійної небезпеки для свого здоров’я, добробуту й навіть життя. Життєва нереалізованість за цих обставин постає як один з проявів непристосованості особистості до нових соціальних умов.
У результатах соціологічного моніторингу “Українське суспільство 1994-2005 рр.” за ред. Н.Паніної, виокремлено спектр тих факторів, що як здається опитуваним, створюють загрозу існуванню людей, знижують шанси на забезпечення гідного людини життя. Серед обставин, що викликають побоювання в респондентів, частіше називалися безробіття - (68,6 %); зростання цін - (77,8 %); невиплати заробітної плати, пенсії тощо - (56,2 %); зростання злочинності - (46,5 %); голоду - (33,8 %); зараження загрозливими для життя інфекціями (туберкульоз, СНІД тощо) - (32,9 %); зупинення підприємства - (34,7 %). Значна частина опитаних вважає, що їхнє життя навряд чи можна назвати нормальним, тому що вони скоріше не живуть, а виживають - (21,1 %) [66, 87]. Отже, однією з найсуттєвіших перешкод на шляху досягнення особистістю своїх цілей і реалізації життєвих планів є страх, який не тільки робить її невпевненою у своїх силах, непослідовною у своїх діях, а іноді й паралізує волю, принижує індивіда в очах інших людей. Зупинимось на цій проблемі докладніше й зазначимо, що в українській соціальній філософії та соціології вона майже не досліджена, хоча в європейській філософській думці вона порушувалася вже з часів Просвітництва. Так, ще П.Гольбах зауважив, що “якби люди менше боялися смерті, то вони б не були рабами, а тиранія назавжди зникла б з соціального середовища” [111, 308]. Про це ж саме писав Ш. Монтеск’є. На його думку, при “деспотичній формі правління (коли деспот не визнає жодних правил, крім своєї примхи) в суспільстві поширюється страх. Такий спосіб правління не потребує доброчинності, ба більше, він небезпечний для народу. За умов деспотії небезпечно відстоювати свою думку, домагатися справедливості. При такому політичному режимі не культивується честь, гідність, моральність та інші позитивні якості, оскільки “безпека індивіда залежить від його нікчемності” [112, 225].
Страх людини органічно вплетений у структуру її духовності; це не просто негативна емоція, а фактор становлення особистості, а з іншого боку - соціальний феномен. Страх як духовне утворення І.Кант визначав через відчуття, що збуджується душевним хвилюванням. “Це - життєве відчуття, яке пронизує все тіло,” - писав він [113, 387].
Однак страх притаманний не тільки тій чи тій конкретній людині, а й значним масам людей; у такому разі вже йдеться про масовий страх. Найчастіше це страх ситуації, коли деформовані національні, сімейні, професійні чи інші традиції та звички, які стають об’єктивною умовою страху, коли навіть за відсутності об’єкта страху в людей проявляється стан невизначеності, фатальної залежності від чогось зовнішнього (земного чи надприродного). Масовий (груповий) страх - це завжди порушення ефективних стійких форм діяльності певних соціальних структур чи суспільства загалом. Як відомо, відчуття страху (як в індивідуальному плані, так і в масовому масштабі) можуть вселяти людині не лише соціальні, а й природні явища (руйнівні бурі, землетруси, засухи, масові епідемії, цунамі тощо). Говорячи про органічний зв’язок людини з навколишнім природним середовищем, Е. Фромм пише: “Якщо людина втратить своє природне коріння, то де вона опиниться і ким вона стане? Вона залишиться сама, без батьківщини. Вона не витримає цієї ізольованості й втратить розум. Тож не дивно, що ми спостерігаємо прагнення людей зберегти природні зв’язки й запобігти тому, щоб не бути відірваними од природи... ” [114, 457-458].
Ще важче дається людині подолання страху (дехто ніяк не може позбутись його, і це негативно впливає на духовний розвиток індивіда, отруює йому життя, робить його замкнутим, некомунікабельним). Іноді це проявляється у спробі виграти час для раціонального осмислення ситуації та намаганні зберегти людську гідність. Відомо, наприклад, що обмовляючи себе, “зізнаючись” у злочинах, до яких вони не були причетні, в’язні сталінських концтаборів конструювали образи наступного “справедливого суду”, деякі вірили в образ-фетиш Сталіна, який нібито “нічого не знає” про беззаконня. Інші свідомо йшли на обман і самообман унаслідок детермінованості їхньої свідомості образом-фетишем партії, до якої належали ці люди і які намагалися зберегти цю єдність. Водночас відомо, що розчарування в “останній інстанції” призводило (і призводить сьогодні) до неминучих катастроф, за якими - ніщо, небуття [115, 71-73]. Людина “існує лише настільки, наскільки себе реалізовує, долаючи різні перешкоди,” - пише Сартр. - “Вона є не що інше, як сукупність своїх учинків, не що інше як своє власне життя” [116, 333].