Не можна не погодитися з думкою А.Лобанової про те (а численні дані це підтверджують), що в одних і тих самих адаптивних середовищах в одних адаптантів актуалізується активний, а у інших - пасивний захист. Це означає, що тип адаптації визначається не лише станом середовища, а й особливостями самого адаптанта.
За словами дослідника соціальної адаптації особистості як об’єкта філософського аналізу М.Ромма, “серед відомих загальнонаукових підходів до проблеми адаптації за наших часів найбільш розробленими є культурологічний, системний, інформаційний та діяльнісний”.
Культурологічний підхід дозволяє розглядати культуру як складне адаптивне середовище, яке виконує не лише стабілізуючу та самозбережувальну функції, а й творчо-адаптивну. Оскільки адаптація не може відбуватися поза системою та слугує однією з її характеристик, то і культура, і суспільство з позицій даного підходу є складними адаптивними системними утвореннями. Водночас із методології системного підходу випливає, що будь-яка адаптивна система завжди належить до класу відкритих, функціональних, самокерованих та ієрархічно організованих систем, які будують свою діяльність на основі принципу прямого та зворотного інформаційного зв’язку [7, 20].
Натомість адаптивність - це атрибутивна здатність, функціональна ознака складних самокерованих систем. Отже, можна говорити про специфіку, характер адаптивної взаємодії між системами й підсистемами у процесі адаптації, так само як і про той чи той рівень адаптованості системи або про її потенційні адаптивні можливості.
З культурологічним і системним М.Ромм нерозривно пов’язує також інформаційний підхід, який виплив з того, що всі різновиди самокерованих технічних, біологічних, соціальних, кібернетичних систем являють собою структури, самокерування в яких здійснюється на основі переробки інформації, яка в них поступає. Будь-яка самокерована система може будувати свої зв’язки із середовищем, іншими системами та підсистемами, беручи за основу активне відображення, важливі для її виживання інформаційні параметри зовнішнього середовища [Там само].
Відображення на рівні відкритих систем, що самокеруються та само-організовуються, стає інформацією в усій багатоманітності її семантичних та прагматичних значень. У результаті соціальна інформація перетворюється в ефективний засіб та умову активного пристосування цих систем до зовнішнього середовища.
Сам собою інформаційний зворотній зв’язок забезпечує контроль оптимальності пристосовницького процесу шляхом безперервного зіставлення запропонованого і реального результатів адаптації. З позицій інформаційного підходу, саме формування (у процесі еволюції людини) здатності до відображення умов середовища та перетворення результатів цього відображення в інформацію, яка, зафіксована механізмами пам’яті, бере участь у процесах регуляції, управління адаптацією, що уможливило ефективну універсалізацію процесів соціальної адаптації на рівні індивіда та суспільства [Там само, 21].
Щодо соціологів, то вивченням питань адаптації вони почали займатися лише на початку ХХ ст.. Основи теорії соціальної адаптації були висвітлені у працях Г.Спенсера, М.Вебера, Г.Тарда, Л.Бристола, Г.Четтертон-Хілла, Дж.Томсона, М.Торпа, У.Томаса, Ф.Знанецького та інших.
У західній науці нагромаджено багатий досвід у дослідженні адаптації особистості та соціальних груп до різних соціальних обставин. У вивченні адаптації виокремлюються два теоретичні підходи: нормативний та інтерпретативний.
Підвалини нормативного підходу заклали такі дослідники, як: Б. Малиновський, А.Радкліфф-Браун, Г.Спенсер, Е.Дюркгейм, Т.Парсонс, Р.К.Мертон, К.Леві-Стросс та ін.; інтерпретативного - У.Джемс, Е.Фромм, М.Вебер, В.Дільтей, Дж.Г.Мід, Г.Блумер, У.А.Томас, С.Еш, Л.Росс, Р.Нісбет, П.Бергер, Т.Лукман, А.Шюц та ін.
Щодо нормативного підходу, доцільно було б зупинитися на праці представників структурно-функціональної парадигми Т.Парсонса і Н.Смелзера “Економіка та суспільство”, де авторами були визначені функціональні реквізити систем дії: адаптація (Adaptation), досягнення мети (Goal attainment), інтеграція (Integration) та латентність (Latency) - AGIL. Адаптація полягає в отримані та переробці ресурсів із зовнішнього середовища; досягнення мети - це визначення пріоритетів; інтеграція пов’язана із узгодженням дій різних системних компонентів; латентність вміщує два компоненти: підтримку зразка та управління напругою. Підтримка зразка функціонально орієнтована на вироблення норм та засобів її зміцнення, а управління напругою пов’язане з пошуком адекватних дій. Схема AGIL являє собою перехід од волюнтаристської теорії соціальної дії до аналізу системних функцій. Структура соціальної дії розглядається з позицій її функціональних наслідків для підтримки системної рівноваги [8].