В умовах, коли йде процес глобальної переоцінки цінностей, особисті психологічні інвестування можуть бути законними та незаконними. Законні інвестиції не завжди ефективні, а незаконні вже переходять до іншої поведінкової групи - маргіналів та девіантів.
За В.Стариковим, основними проявами маргіналізації є: 1) втрата об’єктивної належності індивіда до конкретної спільноти без подільшого входження в іншу спільноту; 2) втрата індивідом суб’єктивної ідентифікації з певною групою [117, 142]. Натомість Л.Корель вважає, що “у вузькому значенні цього слова маргінали - це частина населення, яка не бере участі у виробничому процесі, не виконує суспільних функцій, не має соціального статусу та існує на засоби, які здобуваються всупереч загальноприйнятим настановам чи надаються із суспільних фондів”. На її думку, “маргіналізація та люмпенізація суспільства - це “продукт” катастрофічних адаптацій” [1, 200]. Сама собою маргінальна поведінка має щось спільне з “інновацією”, про яку говорив Р.Мертон [118, 118-119], вона характеризується значним культурним акцентуванням мети - успіху, використанням інституційно заборонених, але ефективних, на перший погляд, прийомів розв’язання конфліктів та яскраво вираженою потребою ризикувати тощо. Маргінальною в нашому українському соціумі сьогодні є поведінка, характерна для представників частини “тіньового”, а також досить “помітного” бізнесу. Історія швидко набутих величезних капіталів у нас переповнена досить сумнівними “інвестиціями” в розв’язанні основних соціальних конфліктів.
Гіпотетично можна припустити, що будь-яка культура, якою б вона не була - традиційною, авангардною, маргінальною чи будь якою іншою - не може запропонувати людині універсального набору можливостей, які б задовольняли усіх та кожного, а тому неминуче породжує соціальні “жертви”, тобто “непотрібну” частину людей, що в рамках даної культури живуть не своїм життям, діють та поводяться, не спираючись на свої найсильніші функції та можливості. Наприклад, у період нашого соціалістичного “застою” не могли себе реалізувати ті соціальні суб’єкти, які сьогодні виступають у ролі “рекетирів” та “егоцентриків малого бізнесу”, а також ті, хто і досьогодні не хоче відмовитися од риторики, спрямованої на розвал зв’язків між поколіннями та історичних зв’язків і цінностей, на роздмухування внутрішніх соцієтальних конфліктів. І тих, і тих можна віднести до “злодіїв у законі”, бо у стані “хаосу” немає законів для маргіналів. У сьогоднішньому “хаосі” України з усіх відомих способів привласнення - через працю, капітал, виплати із суспільних фондів споживання, різні законні, але нетрудові канали (виграші, отримання спадку та ін.), незаконні та нетрудові (злодійство, грабунок, форми тіньової економіки) - саме останні отримали найбільше поширення в державному масштабі й стали майже законними, нормативними. Маргінали розробляють новий стиль життя, нову субкультуру з іншим набором цінностей та норм. У цій субкультурі знаходять продовження та розвиток феномени тієї самої жертвенно-маргінальної позиції, яку посідали (свідомо чи несвідомо) сучасні “олігархи” в недалекому застійному минулому: це нехтування традиційними цінностями, неприйняття “рідної” дійсності, нехтування законами та прагнення до хаосу, невизначеність та дріб’язковість сьогочасних бажань, цілей та прагнень, ігнорування змісту й потреби перспективи й багато іншого.
Сьогодні ми спостерігаємо, що в періоди зміни соцієтальних станів простежується більш масова маргіналізація населення. Крім того, до цієї ж групи в період трансформації входять ті люди, які можуть бути зараховані й до конвенційного соціуму. Маргінальні адаптивні процеси в перехідний період залучають найбільш ініціативних “пробивних”, тих, хто здатні до конформізму в поведінці, і взагалі осіб, які на фоні безнормності (аномії) та масової конформної ідентифікації створюють настільки сильний демонстративно діючий потенціал у суспільстві, що здійснюється маргіналізація усього суспільства.
Доцільно сказати, що маргінал - це аномічний суб’єкт, який, зіткнувшись із кризовою адаптивною ситуацією, втратив можливість нормальної адаптації й використовує різні (девіантні) адаптивні стратегії, що не схвалюються суспільством.
Досить поширений в Україні також феномен жебрацтва і безпритульності. До тогож безпритульними часто стають молоді особи (років 25-30), які практично не хочуть працювати, а місцеві (та й центральні) органи влади нічого не роблять, щоб усунути це ганебне явище. У цьому разі можна констатувати елементарну безвідповідальність як тих, хто не хоче працювати, так і тих, хто відповідає за порядок у країні.