Назване явище породжується як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. У суб’єктивному плані головними причинами, є недостатньо розвинуті духовні потреби та інтереси, воля й характер особистості. Природні задатки новонародженої дитини - продукт тривалої еволюції й вони передаються спадково в генетично закріплених “кодах”. У процесі людської життєдіяльності ці “закодовані” дані не можуть реалізовуватись самі собою. Навіть такі, на перший погляд, найпростіші й начебто дані людині природою здібності, як здатність розрізняти людську мову, музичні звуки і т.п., формуються в дитини лише в процесі оволодіння мовою й залучення до музичної культури. Як зазначає А.Спіркін, “дитина після свого народження є лише “кандидатом” у людське суспільство й не може стати його повноцінним членом за умов ізоляції чи перебуванні в зграї тварин. Вона (дитина) може стати людиною лише спілкуючись з іншими людьми” [129, 261].
Людина здійснює свою практичну й теоретичну діяльність у формах, створених у процесі розвитку суспільства. Соціальне проникає у свідомість індивіда й звідси визначає суть його діяльності шляхом предметного світу, створеного попередніми поколіннями людей - культури, мови, нагромадженого знання і досвіду тощо. Отже, особистість - це продукт середовища й своєї власної активності, діяльності. Проте в одному й тому самому соціальному середовищі формуються різні особистості - активні, дійові, які хочуть багато знати й чогось досягти у своєму житті, і пасивні, безвольні, інертні, позбавлені будь-яких духовних інтересів і не здатні прийняти жодного самостійного рішення. Які ж причини цього явища?
На думку Є.Бистрицького, ці причини приховані в особливостях першого етапу соціалізації людини, яка перебуває в сімейному оточенні, де здійснюється формування свідомості, мови, знань і досвіду в дитини. Блокування її індивідуальної ініціативи при бажанні зробити щось самій, коли замість неї це роблять батьки (в багатьох сім’ях - і в зрілому віці їхньої дитини), призводить до відповідного блокування свідомості людини, що формується, і закладає психологічні підстави соціальної пасивності та безвідповідальності. За Г.Гегелем, саме діяльність є найкращим виразником і реалізацією як настроїв, так і цілей людини. Тож поки молода людина не знайшла себе в практичній діяльності, то все довкола може здаватися їй дріб’язковим і неістотним. А неможливість (чи небажання) реалізувати свої життєві ідеали може спричинити в молодої людини своєрідну іпохондрію. І чим активніше вона оволодіває індивідом, тим важчими бувають її симптоми. У слабких натур, на думку Гегеля іпохондрія може тривати все життя [130, 89].
Рано чи пізно людина повинна відчути себе самостійною й отримати підтвердження своєї цінності серед інших людей, які визнають її автономію. Соціальне самовизначення (незалежно від того, йдеться про вибір професії чи світоглядної позиції) є визначенням свого місця у світі. Відповідь на риторичне самозапитання “ким бути? і що робити?” містить у собі й певну оцінку себе і своїх можливостей.
Однією з причин суб’єктивного порядку соціальної пасивності та безвідповідальності людини можуть бути слабка воля та імпульсивний характер. Відомо, що волю Ф.Енгельс визначив як “сплав почуттів і розуму”. Це здатність людини діяти в плані свідомо поставленої мети, долаючи при цьому виникаючі бажання й прагнення, які можуть стати перешкодою на шляху досягнення життєво важливої мети. Ось чому сім’я, школа, навчальний чи трудовий колектив повинні всіляко сприяти індивіду в його прагненнях реалізувати визначені життєві цілі, інакше найкращі наміри можуть залишитись лише на рівні бажань і мрій. У такій ситуації психологічною сутнісною силою, що об’єднує розум і почуття на шляху до визначеної мети, є сильна воля. “Як воля, дух діє практично”, - писав Гегель [131, 7].