Нарешті, третій етап (1998 р. - по т.ч.) ознаменований неузгодженими процесами ціннісної консолідації та ціннісного розмежування всередині самих елітних груп, а також закріпленням у свідомості широких мас ціннісних орієнтирів, які допомагають їм адаптуватися до соціальної дійсності, вистояти і сягнути успіху.
За даними І.Мартинюк та Н.Соболевої, серед основних цінностей на перші місця за важливістю, як і варто було очікувати, вийшли: “матеріальні статки, добробут дітей, здоров’я, міцна родина”[137, 348]. Це й зрозуміло, оскільки більшість людей в Україні зосереджені безпосередньо на проблемах повсякденного виживання в цей складний і жорсткий час. Вони прагнуть одержати ту культуру й обрати ті цінності, що допоможуть їм вистояти і досягнути успіху: передусім це “цікава робота, підвищення освітнього рівня, незалежність у справах, судженнях і вчинках, розширення культурного світогляду і доступ до культурних цінностей” [Там само, 349]. Цінуються також особисті свободи і “демократичні надбання”, як то свобода слова, свобода підприємницької ініціативи, можливості критикувати і контролювати владу. “Попри очікування, не надто високо оцінюється відсутність значної майнової диференціації, уникнення поділу суспільства на багатих і бідних, на вищі та нижчі прошарки” [Там само].
Тобто, можна констатувати очевидний спад напруженості з приводу чужого багатства й очевидне відхілення від уявлень про соціальну справедливість як “зрівнялівку”. В такий спосіб готується грунт для сприйняття майнової нерівності в суспільстві як норми. При цьому створення в суспільстві рівних для всіх стартових можливостей продовжує прийматися як одна з найбільш важливих цінностей. Стабільно високими залишаються цінності суспільного визнання та сприятливої морально-психологічної атмосфери в суспільстві. Усе це свідчить про поступове вироблення в українського населення нових ціннісних пріоритетів.
Доцільно згадати також про тенденцію формування й розвитку так званого “споживчого індивідуалізму” чи “адаптаційного індивідуалізму”, що є характерним для всього трансформаційного періоду. На цю тенденцію свого часу вказували І.Клямкін [138] і Г.Дилигенський [139]. На їхню думку, індивідуалізм, характерний для пострадянської людини, це не індивідуалізм західного суспільства, який передбачає наявність громадянського суспільства, розвинутої системи соціальних зв’язків, високої культури тощо. Пострадянський індивідуалізм - це передусім не зовсім адекватна реакція на попередній, такий, що нав’язувався “згори”, колективізм, і зворотним його боком є фактичне знищення соціальних зв’язків, слабкість громадянського суспільства, відсутність солідарності у відстоюванні своїх соціальних та політичних прав.
На відміну од консолідованого західного суспільства, українське суспільство атомізоване, до того ж цей стан характеризує всі його основні соціальні групи, враховуючи й політичну еліту, яка захоплена безперервною внутрішньою боротьбою за владу і не здатна захищати не лише загальнонаціональні, а й власні групові інтереси.
Порівняно з серединою 90-х років минулого століття, за даними соціологічного моніторингу “Українське суспільство 1994-2005 рр.” за ред. Н.Паніної, сьогодні не задоволені своїм життям в Україні 44,0 % її мешканців, а своїм становищем у суспільстві - 46,6 %. Тих, хто позитивно оцінює своє життя, всього 28,4 %, а становищем у суспільстві задоволені лише 19,5 %. Решта від оцінок утримується.
Сподівання на покращення життя в найближчі роки важко назвати оптимістичними. Кожен другий (50,1 %) упевнений, що ніякого покращення не буде, і лише 21,1 % вважають, що їхнє життя найближчим часом більш-менш покращиться. А понад 25 % опитаних перебуває в невизначеності щодо найближчого майбутнього [66, 72].
Невизначеність ситуації на ринку праці в Україні та потреба самостійного пошуку нових джерел доходу для своїх сімей “увімкнула” механізм самоорганізації як один з принципів синергетики. Одним з ефективних способів виживання стала трудова міграція мешканців країни за її межі, про що вже йшлося в попередніх розділах.
З огляду на проблеми, про які йдеться в монографії, у громадян України поширюються песимістичні настрої, зневіра в краще майбутнє. Філософсько-соціологічна концепція песимізму мало кого приваблює, але це досить важлива проблема, яка вимагає не лише подальшого теоретичного опрацювання, а й практичного розв’язання. Досвід країн, які пережили період трансформації, засвідчив, що песимістично налаштована особистість часто-густо примиряється з постійною пригніченістю, оскільки сподівається, що відмова від активного прагнення до успіху позбавить її від стресів (Stress англ. - тиск) і дистресів. Однак це помилкова думка. Домінуючий негативний фон, характерний для такої особистості, значно знижує її життєвий тонус і продуктивність будь-якої діяльності. Безперечно, не можна повністю уникнути негативних емоцій та й не доцільно, оскільки вони також в окремих випадках мобілізують людину. На думку багатьох біологів, людина не повинна дозволяти своєму мозкові “звикати” до неприємностей. Видатний канадський біолог і лікар зі світовим ім’ям Ганс Сельє, (який саме відкрив й описав феномен “стресу”) рекомендує, зокрема, забувати про “безнадійно бридке” й частіше бувати серед людей, працюючи та спілкуючись з ними [140, 65].