Будь-яка перебудова, руйнування порядку чи усталеного способу життя супроводжується пристосуванням учасників подій до нових умов. В Україні, за словами відомого соціолога О.Донченко, адаптація до глобального соціально-економічного переструктурування соціуму надто затягнулася. Вище ми вже згадували про запропоновані нею та іншими авторами, три послідовні стадії адаптації [41, 38].
Сьогодні в нашій країні, як справедливо наголошують Є.Головаха та Н.Паніна, головними суперечностями існуючого стану речей є прискорений соціальний запит, з одного боку, і невтішна соціальна реальність - з іншого. Не структуруються й не спрацьовують найважливіші соціальні механізми перетворень та розвитку. З цих причин не може завершитися перша фундаментальна стадія соціалізації в новонародженому суспільстві, а отже, не спрацьовують друга й третя. До того ж, більшість громадян, змушені розлучитися зі своїм соціально-психологічним минулим і стати на шлях пристосування до інших цінностей, хоча це їм дається досить нелегко. На індивідному рівні вступають у дію інстинкти самозбереження в різних формах. Зростає суперечність між емоційними оцінками, зумовленими економічною ситуацією, і реальними настановами у напрямку пошуку шляхів підвищення життєвого рівня [39, 40-44, 87-89, 105-112].
Незважаючи на це і навіть усупереч важким соціальним обставинам в українському суспільстві сформувався феномен соціально-психологічної терпимості, який є важливою для суспільства здатністю, оскільки вона слугує захистом від саморуйнування. Більше того, українське суспільство роздирають внутрішньопартійні і міжблокові суперечності, замість того щоб виробити спільну позицію, побачити внутрішній смисл руху загалом. Однак у свідомості людей формується потреба в консолідації, без якої не може бути стабільності та прогресивного розвитку. Ця потреба може бути названа також важливою самоцінністю індивідуального порядку, яка виникає спонтанно у громадян трансформаційного суспільства у процесі адаптаційного періоду, коли формується нова система цінностей.
Ще один важливий момент: усі соціологічні опитування фіксують невпевненість людей у завтрашньому дні, про що вже йшлося в монографії. У зв’язку з цим надзвичайно важливим для людини є задоволення її потреби у впевненості, у здійсненні очікуваного. Названа потреба співіснує (досить часто на підсвідомому рівні) у тісному взаємозв’язку з потребами у консолідації, дружбі і взаємодопомозі, стабільності в країні тощо і також може бути віднесена до нової системи цінностей трансформаційного суспільства.
У ціннісній картині світу людини названого суспільства загострюється проблема виживання. Вона пов’язана з жорстокою реальністю, до якої дуже важко адаптуватися нашому пересічному громадянинові. Йдеться про феномен бідності, який супроводжує людство від зародження й до нині. Дослідження бідності у вітчизняній соціології ускладнюється тривалим вилученням цього явища зі сфери наукової та суспільної уваги, про що свідчить брак науково обгрунтованих концепцій бідності та бази емпіричних даних для порівнянь і розвитку української аналітичної та методичної традиції вивчення бідності. Водночас об'єктивна і всебічна наукова оцінка поширеня бідності в сучасному українському суспільстві вкрай потрібна органам державної влади для розв’язання таких завдань, як розробка ефективних і цільових програм соціальної допомоги вразливим прошаркам населення, впорядкування процесів "тіньової" й несправедливої диференціації доходів населення, усвідомлення потенціалу соціальної напруги, накопиченої у суспільстві тощо.
Трансформаційні процеси суспільства перехідного типу, яким є сьогоднішня Україна, актуалізують також такі соціально-психологічні цінності, як співчуття, співпереживання, соціальний обмін. За словами Еріха Фромма, суть співчуття полягає в тому, що одна людина “страждає” разом з іншою людиною, або, в широкому розумінні, “відчуває разом” з нею. Це ставлення не “Я” до “Ти”, його характеризує принцип “Я є Ти” (Tat Twam Asi). Співчуття або співпереживання передбачає, що одна людина переживає в собі те, що пережито іншою людиною. Це переживання, на думку Фромма, вимагає звільнення від звуженої належності до того, що нам близьке лише за кровними зв’язками. “Щоб знати людей з боку співчутливого й проникливого знання, треба звільнитися від звуженої належності до даного суспільства, раси, культури й проникнути в глибину людської сутності, де ми є нічим іншим, як просто людьми. Справжнє співчуття й знання людини значною мірою недооцінене як революційний чинник у розвитку людини так само, як це трапилося з мистецтвом” [153, 178].