В останні роки в нашій країні спостерігається небачене зростання реальної соціальної однорідності: невиплати винагороди за працю фактично означають непідтвердження державою професійних і кваліфікаційних відмінностей, тобто зрівнялівки всіх у тій економічній ситуації, що склалася. Колишні конвенції, правила, зразки взаємодій або частково деінституалізовані, або не повністю інституалізовані. Інакше кажучи, доступ до ресурсів здійснюється за умов неповноцінних правил або ж зовсім без таких. Останнє спонукає індивідів та груп до дій, що лежать поза загальноприйнятим ціннісним або етичним контекстом та не мають жодних міцних суспільних підстав, якщо не для всіх, то для більшості.
Процеси структуралізації в Україні - це водночас і наслідки, і передумови поділу та переділу влади і власності. Оголошений життєво важливим рух до ринкової економіки супроводжувався виразними тенденціями до деіндустріалізації (зупинка і закриття підприємств, декваліфікація робітників та інженерів), натуралізацію обміну між економічними суб’єктами. А також відродженням архаїчних форм самозабезпечення товарами й послугами, поширенням практики перерозподілу доходів через формування неофіційного ринку зайнятості, створення каналів руху фінансових ресурсів за межами банківської системи і т. ін. Інакше кажучи, внаслідок комплексного впливу явних і прихованих чинників у соціальній структурі складаються певні конфігурації позицій, а спільним контекстом їхнього існування залишається довільна автономізація сегментів і фрагментів соціального цілого, причому ці сегменти і фрагменти конституюють власні правила самоорганізації, будучи не в змозі утвердити загальних. Відділення позицій (статусів) від систем винагороди, незавершеність процесу дроблення і присвоєння власності й політичної влади зумовлюють можливість і навіть необхідність розпаду обов’язкової для функціонально-залежних систем ідентичності індивідів та їх позицій, їхню взаємну диференціацію чи навіть відчуження і відторгнення. За відсутності систем винагороди належність поставлено під сумнів, отже, зникла й жорстка обов’язковість участі, контроль за якою заздалегідь приречений на неефективність. Інакше кажучи, оскільки ресурси ідентифікації виявилися недосяжними і невизначеними, значна частина простору ідентифікаційних практик перетворилася на “проблемний простір”. І в особистісному, і в соціальному аспектах питання ідентифікації стали центральними для структури суспільства [159, с.77].
Більше того, українське суспільство постає сьогодні як суспільство “нічиїх” речей. Тут мало що комусь належить; в багатьох випадках важко сказати, чи здійснюється диференціація державної, колективної і приватної власності (тим більше, що державна власність використовується як приватна). Можливість для включення у нову гру зі значними економічними і соціальними ставками та готовність взяти в ній участь, реальні знахідки і втрати - ось що найчастіше диференціює агентів взаємодії. Порівняно з недавнім минулим, без сумніву, спостерігають помітні зрушення, внаслідок яких утворилась строката й неоднорідна картина, відбулося непередбачуване переміщення й розміщення індивідів, спільнот і організацій в суспільному континіумі взаємодій. Реконструкцію цієї картини соціологи ще не здійснили, не вироблені й поняття для окреслення явищ, що намітились. Проте певні особливості, які найбільше впадають у вічі, вже можуть бути предметом обговорення [160, с.204].
Наявність “верхів” і “низів”, тонкий прошарок тих, кому вдається підтримувати стабільність (своєрідний ембріон “середнього класу”) приховує у собі дві небезпеки. По-перше, це небезпека зростання соціальної напруги, що закономірно виникає в бінарній структурі. По-друге, первісне накопичення капіталу при спотворених ринкових відносинах може призвести до невідповідного зростання і самовідтворення вищого класу.
Стратифікація сучасного суспільства на “вищий - середній - нижчий” класи - процес закономірний. Треба лише створити законні умови для того, щоб їхні гроші були чесно заробленими. На сьогодні великим недоліком у діяльності Верховної Ради та уряду України є те, що вони не змогли створити економічні умови для швидкого становлення “середнього класу”. І це небезпечно, адже саме він є гарантом стабільності суспільства, виконуючи своєрідну роль буфера, що знімає соціальну напругу від зіткнення інтересів полярних класів.
Отже, українське суспільство є складноструктурною та багатовимірною будовою. Кожна особистість від народження до кінця свого життя в ньому може бути охарактеризована через набір властивих їй приписних та набутих статусів і віднесена до певного класу.