Вираз “особистість людини” підкреслює системне відтворення та функціонування природних та соціальних якостей індивіда. Це добре сформулював А. Г. Спіркін, який писав: “Людина являє собою цілісну єдність біологічного (організменого), психічного та соціального рівнів, які формуються із двох начал: природнього та соціального, успадкованого та набутого в житті. При цьому людський індивід - це не проста арифметична сума біологічного, психічного та соціального, а їх інтегративна єдність, яка приводить до виникнення якісно нового ступеня - людської особистості”[129, с.262].
При цьому важливо підкреслити те, що особистість, як одна зі складових структури індивіда, морфологічно складається з так званих сутнісних сил, які саме й утворюють її соціальну якість.
Суспільні відносини, засвоєні особистістю у ході життєдіяльності, як довів К. Маркс, претендують “на положення внутрішньої сутності”, у цьому сенсі вони і виступають сутнісними силами людини, які він і розглядав як “дійсний суспільний зв’язок” людей.
Більш пізніми дослідженнями доведено, що сутнісні сили, як атрибутивні якості, виникають у процесі внутрішньої життєдіяльності людини. Вони існують у структурі біологічного організму людини як специфічні енергоінформаційні поля, завдяки яким людина має змогу брати участь у суспільному поділі праці.
Таким чином, “сутнісні сили” треба розглядати як міру акумульованої людиною інтелектуальної енергії, завдяки якій вона може здійснювати певний вид роботи, а отримуючи за це матеріальну винагороду, підтримувати своє існування. Їх не можна ототожнювати з діяльністю людини, оскільки вони характеризують лише її потенційну можливість до здійснення такої діяльності.
Отже, сутність особистості людини є функціонування сутнісних сил як, власне, соціального змісту людини, що еволюційним шляхом виникає із атрибутивних властивостей універсуму. Це у генетичному аспекті, а у функціональному вимірі - сутнісні сили виникають у молодого покоління під впливом уже існуючого суспільства.
Саме молодь на етапі зрілого стану підхоплює естафету старшого покоління у збагаченні існуючого соціального світу.
За таких умов поняття “розвиток особистості” постав як суспільний процес. Воно розглядається як “рух” особистості у суспільній життєдіяльності. “Рівень, якість розвитку особистості, сам по собі є умовою її участі у житті суспільства”.
Даний процес - не просто потік її змін, а сталі, тобто такі, що зберігають зміни у структурі життєдіяльності особи, і які пов’язані з оновленням або реабілітацією, якщо говорити мовою соціальної роботи, її сутнісних сил. І якщо в жодній сфері дійсності не може проходити розвиток, який би не відкидав своїх прийдешніх форм існування, то розвиток особистості засобами соціальної роботи передбачає, відповідно, перетворення існуючих настанов, орієнтацій, ідеалів, цілей, потреб та мотивів, нарешті, поведінки людини.
Привласнюючи об’єктивні соціальні відносини, особистість завжди вступає з соціальними спільнотами у прямий або опосередкований контакт. Сюди ж вона, особистість, відкидає і свій особистий продукт, що отриманий у результаті перетворення засвоєного матеріалу.
Існування соціальних спільнот - це особлива сфера у структурі соціального організму країни, і вона відома нам як громадянське суспільство. Нагадаймо, що сьогодні в теоретичній думці України під громадянським суспільством розглядається “суспільство розвинених економічних, соціальних, політичних і моральних взаємовідносин, яке функціонально не залежне від держави, взаємодіє з нею, створює правові відносини, умови зростання матеріального добробуту та духовної культури, сприяє розвитку соціальної активності громадян, форм їх самоорганізації”.
Для сучасного українського суспільства актуалізуються, з точки зору того, що воно є основою для саморозгортання явища соціальної роботи, принаймні декілька основних особливостей громадянського суспільства, а саме те, що:
воно ще тільки структурується у певну соціокультурну композицію громадських організацій, об’єднань, асоціацій, фондів, рухів. Це означає, що національна система соціальної роботи повинна одночасно вибудовувати свою структуру з урахуванням не тільки стану та політики державних інститутів, але й поведінки агентів громадянського суспільства; його провідними завданнями, у розумінні європейської традиції, є: забезпечення прав і свобод кожного пересічного громадянина та громадське “страхування” щодо їх реального забезпечення;воно здійснює громадську оцінку якості “життєвого простору” особистості щодо дотримання принципу справедливості та його придатності для саморозгортання особистості;воно має стати експертом якості управлінських рішень з боку держави, особливо соціальної політики;воно покликане забезпечити ефективний громадський контроль щодо невтручання державних органів управління в особисте життя громадянина;воно повинно бути ініціатором пропозиції щодо множини власних рішень та механізмів запровадження (громадські слухання, обговорення у ЗМІ і таке ін.) аж до їх прийняття демократичними засобами.