Тож провідним елементом тут є соціальні спільноти, тому що саме вони на практиці генерують не тільки зміст соціального явища, але й наукові знання про “соціальне”, а у їх масовій свідомості функціонують та зберігаються духовні цінності. Тому головна його функція проявляється у формі діяльності з формування та зберігання потреб особистості.
Громадянське суспільство визначає загальні межі, обсяг і структуру системи соціального забезпечення. По вертикалі розташовуються різні соціальні спільноти, що відрізняються одна від одної наборами потреб та інтересів, які формуються на їх основі, а по горизонталі - розташовується сукупність потреб цих спільнот. Тим самим створюється певний діапазон для задоволення потреб окремої особистості і, відповідно, можливість досягнення нею певного рівня розвитку.
Це означає, що соціальні спільноти визначають той масштаб розвитку особистості, який відповідає конкретному періоду розвитку суспільства. Бо саме вони утворюють, за висновками К. Маркса, так званий формаційний тип особистості.
Таким чином, генетичний зв’язок соціальної роботи з громадянським суспільством, який інтуїтивно відчувається дослідниками, є поясненням того, що останнім часом дехто з них відносить до її об’єктів усе більшу кількість верств населення. Не поодинокими є випадки коли до об’єктів соціальної роботи віднесені категорії працюючих, які мають добре здоров’я, амбіційні плани на майбутнє й досить солідну заробітну платню.
Соціальна робота є породженням родового життя людини, тому вона саморозгортається на основі функціонування та розвитку громадянського суспільства, визначається потребами людини, і, нарешті, торкається як потреб біологічного, так і соціального походження. При цьому зауважимо, що держава виконує відносно соціальної роботи лише загальну регуляційну функцію.
* *
*
На фоні всіх інших негараздів у нашому суспільстві постійно спостерігається проблема, про яку неможливо ні думати, ні говорити спокійно: це проблема безпритульності дітей. Як це було під час громадянської війни в Росії 1918-1922 років. У “Конвенції про права дитини” та міжнародній “Декларації про виживання, захист та розвиток дитини” зазначається, що жодна дитина не може бути позбавлена права на піклування та увагу суспільства, тим більше, якщо вона знаходиться в складних обставинах. Останнє передбачає вживання заходів, спрямованих на ліквідацію причин, що породжують подібні ситуації.
Сьогодні в Україні збільшується кількість функціонально-неспроможних сімей, самоусуваються від виконання виховних завдань заклади освіти, згортається робота з дітьми за місцем проживання. Внаслідок цього зростає кількість неповнолітніх, залишених наодинці зі своїми проблемами, а також тих, чия поведінка виходить за межі правових та моральних норм.
Міжнародні організації, зокрема ЮНІСЕФ, вважають, що до безпритульних, тобто дітей вулиці, належать неповнолітні, які:
живуть “на вулиці”; їх найперші проблеми - виживання і житло;не спілкуються з сім’ями їх попереднього перебування, тобто сім’ями батьків, і живуть у тимчасових сховищах, або взагалі його не мають і ночують будь-де;підтримують контакт з сім’єю, але через бідність, перенаселеність, різні види експлуатації та зловживань щодо них проводять більшу частину дня, а іноді й ночі, на вулиці;вихованці інтернатів та притулків, які з різних причин втекли звідти і перебувають на вулиці [163, с.170].Тому цілком закономірним є значний інтерес до них з боку українських соціологів, які періодично проводять опитування безпритульних дітей. Одне з них було проведено на замовлення представництва ЮНІСЕФ у Києві та Одесі в 1997 році (опитано 310 дітей). Причому міста для опитування були вибрані невипадково. Одеса завжди мала славу вільного “комерційного” великого міста, що, безумовно, приваблює дітей з вулиці. Столиця вабить їх тим, що велике місто має багато природних сховищ: метро, підземні переходи, ліфти і дахи багатоповерхових будинків.