— Будь-яка задача має розв’язок, якщо вона правильно сформульована. Як зробити так, щоб тебе не бачили інші чоловіки…
— А тебе — інші жінки.
— Дуже просто. За тридцять миль на схід від Сент-Моріца є чудовий острів. Я не раз пропливав повз нього і розглядав його у підзорну трубу. Там зелено й сухо, на схилах ростуть столітні дерева, між ними дзюркочуть струмки. В лоціях острів називається Інаксесібль, «Недосяжний», бо до нього неможливо причалити. На ньому ніхто ніколи не висаджувався. Там немає якірної стоянки, а підійти на човні неможливо — хвилі розіб’ють його об скелі. Та ми зробимо по-іншому. Ми наблизимося на ялику, і я дістануся плавом. Тебе я витягну на мотузці. Човен потім розлетиться на друзки, але грець із ним. Ми ніколи не покинемо цей острів.
— Ніколи-ніколи? А що ми там будемо робити?.
— Будемо жити щасливо, далеко від усіх.
Подумавши, вона сказала:
— У нас можуть бути діти.
— Обов’язково будуть.
— То вони не зможуть покинути острів, якщо їм цього захочеться? Чи не видасться їм наш рай в’язницею?
Руперт Грей, як це властиво чоловікам, через майбутніх дітей перейматися не став.
— Це їхня справа, — знизав він плечима. — Захочуть відпливти — що-небудь придумають. Щоб наші з тобою діти та не знайшли виходу? Не можу такого уявити. Вони потім усе одно повернуться, бо кращого місця ніде не знайдуть.
Ніяких інших сумнівів у Летиції, схоже, не виникло.
— Гаразд, любий, — мовила вона, підводячись. — Я тільки попрощаюся з минулим життям.
І рушила до капітана з монахом. Кроки її були легкими, зовсім не такими, як перед цим. Мене б не здивувало, якби моя вихованка раптом взяла й злетіла. Я навіть сам піднявся в повітря, щоб опинитися поруч, якщо таке трапиться. Знаєте, як кажуть у нас в Японії: «Де одне чудо, там і інше».
— Я залишаюся. З ним, — коротко оголосила Летиція.
Капітан буркнув:
— Який сюрприз. Хто б міг подумати.
Він не виглядав здивованим. Я й раніше помічав, що Жан-Франсуа Дезесссар зовсім не такий телепень, яким здається.
Та й отець Астольф не виказав особливого здивування.
— Ах, ось воно що… — Він перехрестив Летицію, потім перехрестився сам. — Господь ніколи не перестане вражати мене незвіданістю Свого промислу. Я знаю, Він не залишить вас. Але що можу зробити для вас я, дочко моя? Хочете, з'єднаю вас непорушними небесними узами? Це мені під силу.
— Тільки швидше, гаразд? Без зайвих церемоній, — попросив капітан. — Раз-два, оголошую чоловіком і дружиною, в радості й біді, поки смерть не роз'єднає — і готово. Я все ж не втрачаю надії наздогнати цю паскуду Логана. Чверть години, і ні хвилини більше.
— Спасибі, святий отче. — Дівчинка засміялася. — Не треба нас вінчати. Наш союз і так непорушний, ми нікуди одне від одного не подінемося. А ваші чверть години, пане Дезессаре, я краще витрачу на інше.
Вона побігла до ялика, де, серед інших речей, лежала шкіряна торбина метра Сальє.
Діставши звідти перо, папір і переносну чорнильницю, Летиція сіла писати листа. Місяць світив їй яскравіше за сотню канделябрів.
Я, звісно, підгледів. А як інакше?
Лист адресувався Беттіні Мьонхле.
Закінчивши прощання з минулим життям, Летиція згорнула аркуш і передала капелану. Цей у чужі листи носа пхати не стане.
Прощання було зібганим — надто вже капітан підганяв отця Астольфа.
Шлюпка вдарила веслами по воді, матроси знову завели свою баладу, але я вже знав її дурнувате завершення і не слухав.
Ніколи ще не відчував я такої повноти життя, як у цю хвилину, під рівним світлом нічного світила.
Щось зблиснуло на піску.
Це був фатальний діамант. Летиція його впустила. Я хотів криком звернути її увагу, а потім подумав: навіщо?
Кому потрібні в раю рожеві діаманти? Чим вони кращі за міріади прекрасних мушель, якими всіяні ці береги? Від мушель більше користі — ними, приміром, можна зачерпнути води.
Летиція і Грей сиділи на піску поруч, обійнявшись за плечі, і про щось тихенько говорили.
Я не підслуховував. Думки мої були сумними.
Мені даровано Дар Повного Життя. Це значить, що я переживу їх обох. Я залишуся з тобою, моя дівчинко, і з тобою, Руперте Грею, поки смерть нас не роз’єднає. Але спочатку ми всі довго-довго будемо щасливими. Так навіщо помирати раніше смерті? Тим паче, ніхто ж до ладу не знає, що вона таке і чи є вона взагалі.
КРУЇЗНИЙ ЛАЙНЕР «СОКІЛ»
(продовження)