«… та головне — ось ця дитяча лічилка. Вона допоможе тобі запам'ятати шлях до схованки.
Сукупно з вшценаведеним малюнком лічилка вкаже тобі, до захований скарб.
Знай, моя люба Беттіно, що я залишаю тобі ключ до багатства, свободи, нового життя — до всього, чого ти забажаєш. Це мій прощальний дар. Я ж відхожу туди, звідки, сподіваюся, немає вороття. І досить про мене. Краще розповім про тебе.
Ти найбільш добра, щедра і самовіддана жінка у світі. Але самовідданість, коли її надто багато, з чесноти перетворюється на гріх. Будь-яка чеснота, будучи надмірною, обертається на свою протилежність. Цілковито офірувати собою тиради інших означає марнувати власне життя, а воно ж безцінний Дар від Господа!
Ох, Беттіно, повір мені! І жінка може вирватися з пут долі. Це навіть не так важко. Треба лише подолати страх і твердо знати: головний твій обов’язок не перед кимось або чимось, а перед самою собою. Розтоптати власне життя — найгірший зі злочинів в очах Всевишнього.
Мене кваплять, часу більше немає.
Не маю сумніву, що скрині, набиті золотом і сріблом, придадуться тобі більше, ніж мені. Цих багатств доволі, що забезпечити свободу сотні, а може, й тисячі таких, як ти. Мені ж нічого не треба. Свобода у мене тепер є. Така, про яку ми мріяли, коли були дітьми, пам’ятаєш?
Ти, певно, думаєш, що шлях до свободи повний нездоланних перешкод? Помиляєшся. Ось що слід зробити: заклади свої коштовності, щоб вистачило коштів на дорогу; винайми вірного і тямущого слугу, а краще двох чи трьох; сідай у карету і в жодному разі не озирайся! Дорога сама поведе тебе. Ти сядеш на корабель, припливеш у вказане місце, відшукаєш печеру, а в ній сховок. Тільки й усього.
Святий Маврикій, покровитель тих, хто не озирається назад, допоможе тобі.
Прощавай, моя люба, і будь щаслива.
Твій найбільш люблячий і вірний друг Епін».
Все, навіть підпис Your most loving and assured friend Epine, було написано тією ж рукою, що перший лист. Тільки внизу, явно іншим почерком, хтось приписав німецькою: «Перша сторінка, де карта і малюнок, спалена у день святої великомучениці Параскеви в ім’я уникнення спокуси». Літери великі й круглі, чорнило густішого відтінку. В одному місці воно розпливлося, наче на папір капнула сльоза.
— Хто цей Епін? — скрикнув Фандорін і перевернув аркуш, однак на звороті нічого не було. — Які стосунки у нього були з Беттіною Мьонхле?
— Я теж думала, гадала, — зітхнула тітка, — але, боюся, ми ніколи про це не дізнаємося. Гадаю, друг дитинства, кузен, але навряд чи коханий. В обох листах відчувається щира приязнь, але не пристрасть. До того ж навряд чи в сімейному архіві фон Теофельсів зберігали б любовне листування заміжньої дами. Я дізналася, ця Беттіна між 1704 і 1720 роком привела у світ одинадцять дітей.
— Значить, шукати свободу вона не вирушила… Та ще й знищила першу сторінку. Приписка, мабуть, зроблена її рукою?
— Так. Там у папці ще є кілька листів фрау Мьонхле. Почерк однаковий.
Ніколас ще раз пробіг очима останній рядок.
— Дивний вчинок: спалити половину листа, причому саме ту, за якою можна відшукати скарб. Навіщо, для чого? Із самою лічилочкою далеко не заїдеш.
Сінтія посміхалася — у неї був час помізкувати над цим природним питанням.
— Тут дивно не тільки те, що вона знищила сторінку, а й те, що вважала за необхідне написати про це.
— Справді! Що б це могло значити? Стривайте, я сам. — Флидорін потер чоло, намагаючись уявити собі Беттіну Мьонхле.
Добра, щедра, самовіддана. Відмовилася від спокуси свободи і зронила сльозу з цього приводу. Не кохала свого коморцрадника, але народила йому одинадцять дітей…
— Пан Мьонхле, судячи зі збережених свідчень, розбагатів на позичкових операціях. Легко припустити, що він був людиною пожадливою. Якби знайшов у паперах дружини лист з ключом до скарбу, обов’язково кинувся б на пошуки. Беттіна цього не хотіла, тому й спалила першу сторінку, де, вірогідно, детально пояснювалося, як відшукати печеру. Приписка призначена чоловікові: мовляв, не шукай, все одно не знайдеш. А другу сторінку фрау Мьонхле зберегла, бо мовиться там в основному про почуття. Певно, Епін був їй дуже дорогий…