— Встановлення прослуховування без санкцій суду або хоча б прокурора неможливо. Ви з містером Делоні надивилися шпигунських фільмів.
— Дитинко, — жалісливо подивилася на нього тітка. — У нас у Росії це, мабуть, неможливо. Але Англія — поліцейська держава. Роблять, що хочуть!
Цю репліку Фандорін залишив без коментарів. Він поміркував ще. Запитав:
— А чому Делоні дивиться на вас вовком? І другий, як його, містер Міньйон, теж зиркає з явною ворожістю. Невже ви не помітили?
Вона посміхнулася.
— Ще б їм не злитися. Їм дуже не сподобалося, що мене супроводжує чоловік двометрового зросту. Згідно з контрактом, я не маю права відкривати таємницю «третім особам», навіть родичам. Не маю права передавати свою частину скарбу в спадок. Якщо хтось із партнерів помре у процесі пошуків, його частина буде розподілена між іншими.
— Дуже дивна умова! — вигукнув Ніколас.
— Вони обидва твердо на цьому стояли. Довелося поступитися. Зате на знак компромісу погодилися підвищити мою частину від однієї третьої до сорока відсотків. Дурниці, що зі мною трапиться? У мене тиск сто тридцять на дев’яносто, я ще їх обох переживу.
Нічого й казати, що Фандоріну, який мав у подобних справах куди більше досвіду, ця деталь зовсім не сподобалася. Він щодалі більше похмурнів.
— Ну, добре. Завтра ми прибудемо у Форт-де-Франс, звідки, певно, вирушимо на острів Сент-Моріс, і там виявиться, що ніякого ключа у вас немає.
— У нас, — підправила тітка. — Якщо ти не зумієш розвідати код, ми дійсно потрапимо у незручну ситуацію. Але, по-перше, я в тебе вірю. А по-друге, що вони мені зроблять? Я дама, до того ж мене супроводжуєш ти. І врешті, вони цивілізовані люди.
Згадавши хвалькуваті розповіді містера Делоні, як круто обійшовся він з різними «скурвими синами», Ніколас із сумнівом похитав головою.
— Якщо у вас контракт, у ньому напевне є параграф про зловмисне введення ділових партнерів в оману або що-небудь подібне. Це матиме за наслідок якщо не кримінальну відповідальність, то принаймні цивільний позов.
Але тітку це не злякало.
— Значить, ти тим більше повинен знайти розгадку. Інакше компаньйони мене розорять і ти не отримаєш спадщини, якої ніяк не дочекається твоя дружинонька! — преспокійно заявила міс Борсхед. — І нічого блищати очима, як доктор Живаго. Твоя дружина була б повною дурепою і паскудною матір'ю, якби не думала про спадщину.
Він не знайшовся, що заперечити, і лише жалібно зітхнув:
— Ох, тітонько, тітонько, навіщо ви пристали до цієї авантюри?
Вона відповіла серйозно і сумно:
— Через те, що я стара авантюристка, у якої ніколи не було жодної авантюри. Добре тобі, Нікі, ти завжди потрапляєш у якісь пригоди, займаєшся різними цікавими справами, живеш у цікавій країні. А що було у мене? Вирощування квітів, колекціонування порцелянових молочарів і раз на рік поїздка на перегони. За все життя тільки чотири коханці, при цьому найромантичніший — патологоанатом. На моєму годиннику без п’яти дванадцять, пересуваюся я в інвалідному візку, від майбутнього, сам розумієш, мені чекати нічого. Так невже я могла відмовитися від такої шалено цікавої справи? — Її голос затремтів, але не від сліз, а від азарту. — Дідька лисого! Я шукатиму скарб і знайду його! А не знайду, так хоч буде що згадувати на схилі віку.
Після цього у Фандоріна забракло духу дорікнути старій егоїстці, що вона втягла племінника у непевну історію, ні про що не попередивши. Микола Олександрович висловився м'якше:
— Ви могли б повідомити умови задачі раніше. Принаймні був би час подумати, провести якісь пошуки.
Сінтія винувато опустила очі.
— Ти маєш рацію, дитинко. Та я все сподівалася, що розшифрую код сама. У листі ж сказано: «головне — лічилка». Я визубрила цей дурнуватий віршик напам'ять… Але сьогоднішній випадок у басейні налякав мене. Якби я скрутила свою стару шию, то забрала б ключ в могилу! — мелодраматично вигукнула вона.