— Так-так, ясна річ.
Ставити навідні питання на цьому етапі було нерозумно, хоча магістр і помирав від цікавості. Іспанська корона! Сан-Дієго!
Слід віддати належне Сінтії. Вона не розкривала рота, усім виглядом демонструючи, що тепер компаньйон — племінник, а її справа сидіти мовчки. Це було зовсім не схоже на тітку й довго тривати не могло, тому про всяк випадок магістр тримав одну ногу у висячому стані — щоб вчасно наступити на ступню міс Борсхед.
— А що ж містер Міньйон? — сказала раптом Сінтія. — Його пращури, певно, теж шукали скарб? Може, вони знають, де знаходиться печера?
Мокасин сорок п'ятого розміру притиснув сатиновий черевичок тридцять шостого, та міс Борсхед незворушно вела своє:
— Що там за місцевість?
У неї ж нога паралізована, ні біса не відчуває, згадав Фандорін, але пізно.
— Хіба у вашому документі не вказано, де знаходиться печера? — нашорошився Делоні.
Ніколас швидко сказав:
— Міс Борсхед має на увазі, як виглядає місцевість зараз? Чи не порушився… ландшафт?.
— Ландшафт той самий. Навряд чи він змінився за останній мільйон років, — здвигнув плечима джерсієць. — Чорт иоги зламає у цьому ландшафті. Скоро самі побачите. Ви запитали про пращурів нашого Мінні? Схоже, вони були такі ж тюхтії, як він. Нікому за триста років на думку не спало навідатися на Сент-Моріс. Далеко, дорого, ризиковано. Французи!
Сінтія захитала головою. Справді, чого ще чекати від французів?
— Однак у крутійстві Мінні — дока. Це він запропонував заснувати компанію і розписав усі умови. Ви б бачили, як ми з ним обмінювалися нашими сімейними реліквіями! — Делоні зареготав. — Спека, палить сонце, довкола джунглі, однак наш нотаріус у костюмі й при краватці. Дивиться на годинник. «Десята нуль-нуль. Ви мені передаєте вищезазначений документ-один лівою рукою, я вам передаю вищезазначений документ-два правою. Приготувалися, можна!» Коротше, об’єднали ми відрізки маршруту, пройшли ним кілька разів, Потім, за рік, знову приїхали, вже з апаратурою. Металошукачі, магнітодетектори і всяке таке. Але врешті-решт зрозуміли, що не знаємо головного — як і де шукати сховок… Ехе-хе. — Він скрушно підпер товсту щоку. — Міньйон скис. Все скиглив, хто йому відшкодує витрати, дорікав, що я втягнув його в авантюру! Я, якщо чесно, теж було зневірився. Та все ж не відступився. Філ Делоні ніколи не здається! В останні роки я не займався активними пошуками, однак відстежував, що відбувається у світі шукачів скарбів. Таке у мене склалося хобі. І раптом наштовхуюся на ваш пост! Там про триста років, про скарб, згадується Сен-Моріц (Ну, це описка, я зрозумів, зараз же острів прийнято називати «Сент-Моріс», це він раніше називався «Моріц»), а головне — підпис! У записках мого Жака і у міньйонівського пращура згадується такий собі Епін, у найдошкульніших виразах. Падлючий, підступний, віроломний і всяке таке. У мене аж тиск підскочив від цього посту! Пульс — сто двадцять! — Делоні схопився за серце, показуючи, як він тоді розхвилювався. — Та перш ніж з вами зв’язатися, довелося подзвонити Міньйону. Нікуди не подінешся — контракт є контракт. І ось компаньйонів стало троє. Всі елементи пазла нарешті зібрані.
Епін падлючий і віроломний? З листів, адресованих Беттіні Мьонхле, у Ніколаса склалося інше враження про цього загадкового персонажа. Тим цікавіше буде прочитати свідчення сучасників.
— Коли можна буде поглянути на ваш документ? — спитав магістр з найчарівнішою посмішкою зі свого арсеналу посмішок.
Містер Делоні засяяв у відповідь усіма тридцятьма двома зубами (судячи з кольору та ідеальної рівності, металокерамічними):
— Негайно, мій дорогий Ніку! Буквально через секунду після того, як ви представите ваш документик.
— А це вже ні! — відрізала Сінтія. — Я заперечую!
— Мадам, але ви відмовилися від власних прав на користь Ніка!
— Однак не забувайте, що експедиція споряджена моїм коштом і попереду можливі незаплановані витрати. Та якщо, звісно, панове компаньйони візьмуть їх на себе… — Міс Борсхед єхидно розвела руки. — Тоді інша справа.
— Ви взяли на себе всі витрати? — здивувався Фандорін. — Це напрочуд щедро з вашого боку.
— Я їх кредитувала компанії «Сент-Моріс Різерч», — відповіла Сінтія з викликом. — Що ти так на мене дивишся? Вважаєш старою дурепою, яка розкидається направо й наліво грошима з твоєї спадщини? Даремно! Містер Деяоні і мсьє Міньйон зобов'язалися відшкодувати мені всі витрати, навіть у випадку, якщо скарб не буде знайдений.