П’ятнадцять днів я був зовсім сам, у холодному північному місті, де постійно продимають злі вітри. Моє життя щоденно зазнавало небезпек, я воював з нахабними чайками, неймовірно мерз і роздумував про свою недоладну, гірку долю.
Адже ж я немолодий. 52 роки для папуги старість. Якби не Дар Повного Життя, я вже почав би старіти. Холоднеча недоїдання миттєво поклали б край моїм стражданням. «Чи і що-небудь краще за смерть?» — сказав Сократ. Тож чи не обірвати мені самому чавунний ланцюг свого існування? Чи це злетіти туди, де на мене — я вірю — чекає Учитель і де не має значення, папуга ти чи людина?
Ось такі думки обсіли мене зранку 25 лютого, коли я, настовбурчившись, сидів на зубці мурів і з нудьгою дивився на остогидле місто. Мерзотне ненажерливе черево тягло мене до Пошуку чергової купи відходів. Відчуття гідності спонукало до гамлетівського вибору: бути чи не бути — продовжувати своє жалюгідне існування або ж відмовитися від принизливого вештання зі смітника на смітник і здохнути. Шукати нового вихованця я не бажав. Я розчарувався в людях.
Фортечна стіна оточувала неприступне місто-скелю, з’єднану з суходолом вузьким перешийком, і була такою широкою, що її верхівкою вільно могла б проїхати карета. Бухта, що стирчала щоглами кораблів, розташовувалася з зовнішньої сторони укріплень, я ж сидів із внутрішньої, у тіні вартової вежі, щоб не муляти око роззявам своїм незвичним для цих чайко-гагарних країв оперенням. За спиною, стукаючи підборами, ходили люди: моряки, рознощики, торговки, жебраки — звичайний портовий люд. Нижче, прямо навпроти, протяглася пишна Іспанська набережна, парадний фасад одного з найбагатших портів Європи.
Місто Сен-Мало розквітло й розжиріло на торгівлі з заморськими країнами. Високі будинки тут складені з особливого каменю, поцяткованого слюдяними крихами, і від цього у промінні сонця стіни виблискують, наче позолочені кіраси королівських мушкетерів; подібність до гвардійської шеренги посилюється гострими дахами, схожими на ребристі мідні шоломи. Під час припливу, коли кораблі швартуються прямо біля фортеці, на переплетені вікна верхніх поверхів лягають тіні щогл.
Тут завжди гамірно: вдень голосно лементують вантажники й жадібно кричать чайки, а вночі у численних тавернах горланять п'яні матроси. У солоному повітрі змішуються найкращі і найгірші у світі запахи — свіжих устриць і протухлої риби, ямайської кави і вогкої мішковини, ост-індійських прянощів і нужників.
Хоча допіру і назвав місто остогидлим, взагалі-то я люблю портовий гамір і аромати. Під час плавання, коли довго, часом протягом багатьох тижнів, не бачиш нічого, крім води і неба, я дуже сумую за «цим смердючим, скупченим, розпусним, але таким справжнім життям! Однак сього разу моє перебування на суходолі надто затяглося. Як кажуть моряки, я страшенно забичував. Земля мені набридла, моя душа жадала океанського простору. Тому-то, певно, й обсідали мене тяжкі, безпросвітні думки.
Життя не любить скиглення і безжалісно карає малодушних. Через нудьгу і сплін я втратив звичну пильність — і отримав за це заслужене покарання.
Щось прошелестіло, повітря неначе сколихнулося, і світ навкруг мене зненацька зробився в дрібну клітинку, наче хтось взяв і розграфив його на квадрати. Я стрепенувся, хотів розправити крила — не вийшло. З усіх сторін мене обплутала тонка сітка з ниток.
Хтось схопив мене і міцно стиснув. Я відчув солодко-солоний запах хлоп'ячого поту, а ще дьогтю, вареної капусти й азарту.
З жаху я закричав: «Кр-р-р-р!» Цей вираз я дозволяю собі лише в мить надзвичайного збудження.
Хоча на голову мені, прямо на сітку, зразу натягнули полотняний мішок, я відразу зрозумів, що сталося.
Як по-дурному!
Вже кілька днів мене вистежував настирний гостролиций хлопчисько з жадібними, як у тхора, очами. Він зваблював мене, розсипаючи на землі крихти, а сам щось ховав за спиною. Він робив солоденьку фізіономію і казав мені «ціп-ціп-ціп», наче я якась курка. З усіх численних небезпек, які оточували мене в місті (тут і кицьки, і чайки, і підлі ворони, які завжди нападають гуртом), ця здавалася сміховинною. Я не вшановував її увагою.
І ось наймудріший із земних папуг, володар Дару Повного Життя, підкорювач ста морів (нехай вибачиться мені нескромність) попався найжалюгіднішим чином, наче недолугий горобчик.
Немає сильнішого засобу проти суїцидальних думок, ніж невблаганна загроза життю. Те чим ти не дорожив, чим готувався знехтувати, одразу набуває і цінності, і сенсу. Тваринний жах витіснив усі думки і почуття.