Я забив крилами, але намарне.
Радісно галасуючи, насильник тягнув мене кудись.
Неймовірним зусиллям я зумів скинути з голови мішок. Це не дало мені свободи, але принаймні тепер я міг бачити, що відбувається.
Виявилося, що паскудник уже втік зі стіни фортеці і мчить Іспанською набережною, лавіруючи між людьми, візками та кіньми.
Куди він мене тягне?
Може, це доля, раптом подумалося мені. Напруженням волі я вгамував паніку. Мені допоміг вислів Учителя: «Найгірші миті життя дають найкоротший шлях до саторі».
Саторі я не відчув, та все ж дещо піднісся духом.
Я сказав собі: хлопчик побачив незвичайного і, скажу без зайвої скромності, красивого птаха. Захотів його спіймати — як ловлять мрію. Виявив похвальну завзятість, винахідливість і досяг мети. Так, можливо, все на краще? Досі мої вихованці були дорослими, закоріненими у своїх гріхах і помилках людьми. Я міг про них піклуватися, але виправити їхню карму було не під силу. Інша справа — душа юна, неоперена. Як багато користі здатен я їй принести! Як багато чого делікатно й тактовно, несамохіть, навчити! Нехай хлопчик садовить мене у клітку, я знайду спосіб завоювати його довіру і дружбу.
І я припинив марно вовтузитися, а натомість здійснив ритуал співпереживання — на щастя, шибайголова тісно притискав мене до грудей. Я шкрябнув його кігтем через полотняну сорочку, вигнувшись, дзьобнув у скроню.
Я зазирнув у життя мого маленького викрадача, пройнявся його внутрішнім зором, почув голос його серця.
Перед внутрішнім зором хлопчиська довгою низкою вилаштувалися опудала птахів: чайок, крячок, дятлів. Ще там був яструб і два пугачі. Віддалік, оточене мрійливим сяйвом, мерехтіло скляними очима ще одне опудало, чорно-пурпурне, в якому я, здригнувшись, упізнав себе.
Голос серця у маленького негідника шепотів: «Три, ні, чотири, ні, П’ЯТЬ ліврів!»
Він не збирався садовити мене в клітку. Паскудник заробляв на життя тим, що вбивав птахів і продавав їх опудальнику.
Прозріння тривало менше секунди.
Дзьобнутий закричав від болю, махнув сіткою і з усієї сили жахнув моїм сердешним тілом об стінку. Він вирішив прикінчити мене прямо зараз.
Майже оглушений, я свідомість не втратив. У мого вбивці сила у руках була ще дитяча.
Зрозумівши це, він заповзявся за справу ґрунтовніше. Став розкручувати сітку над головою, щоб збільшити силу наступного удару.
Прощаючись з життям у цьому запаморочливому кружлянні, я кинув останній погляд на хмари, щогли, будинки, калюжі — на суєтний світ, який здавався мені тієї миті не гідним зусиль, витрачених мною на його осягнення. «До біса таку карму», — пам’ятаю, подумав я.
І невтямки мені було, дурному папузі, що таким дивовижним чином починається найкращий розділ мого безкінечно довгого життя; що я роблю перший крок до дороги, яка дозволить мені повернутися у втрачений рай. Хай не назавжди, тимчасово, але глибоко помиляються ті, хто вірить, що рай — це навічно. Одна з максим Вчителя, яку я довго не розумів, звучить: «По-справжньому цінне лише скороминуче».
Розділ другий
Міднокоса незнайомка
Тієї миті, коли я вирішив, що мій Шлях завершено, казна-звідки — як здалося мені приголомшеному, здалеку — пролунав юначий голос, який крикнув французькою з легким акцентом:
— Що ти робиш, гидкий хлопчиську!
Мене більше не кружляло, не крутило. Смертельного удару об кам'яну стіну не було.
Запаморочення минулося не відразу, перед очима все пливло, і я розгледів лише, що хтось схопив мого згубника за плече — і, певно, міцно, бо той заскиглив.
Я тріпнув головою, щоб туман розсіявся. І побачив перед собою не юнака, а молоду жінку чи, може, дівчину. Вона була висока на зріст, вдягнена у сукню китайського перламутрового шовку, з-під фетрового капелюха з фазанячим пір'ям вибивалося волосся тьмяно-мідного відтінку, довгоносе обличчя пашіло гнівом.
— Нащо ти хочеш убити бідну пташку? — вигукнула вона, схопивши негідника за вухо довгими пальцями.
За європейськими мірками чудесну мою рятівницю ніяк не можна було назвати красунею. Сучасні чоловіки вважають привабливими жінок кругловидих, м'ясистих, з товстим дер'єром і величезним бюстом. Ця ж, як я вже казав, була довготелесою, худющою, рухалася не по-жіночому різко, риси обличчя гострі, не те що у щокатих Рубенсових наяд. Ліф на сукні нітрохи не випинався, а стегна хоч і здавалися широкими, та виключно за рахунок фіжм. Додайте до цього низький, злегка хриплий голос, ніскільки не солодкавий і не писклявий, яким зазвичай намагаються говорити панянки. Мені, однак, він прозвучав райською музикою, а ще солодшим було скиглення, вивержене моїм мучителем.