І він вступив на службу до Електора баварського. Мандрував світом, виконуючи неофіційні, часто ризиковані доручення. Якщо вдало з ними справлявся — всі говорили, що радник фон Дорн неймовірно удатний. Якщо місія провалювалася, казали: щастить Дорну, як це він тільки живим залишився.
На світанку дня, який я описую, Фердинанд вирушає в чергову подорож, з якої бозна-коли повернеться, а може, не повернеться зовсім. Рудій дівчинці страшенно хочеться, Щоб він обернувся, хочеться його покликати, але вона не наважується. Махає рукою, по скривленому личку течуть сльози.
Але вершник не обертається. Він уже забув про сірий замок, про руду дівчинку — його вабить виблискуюча сонячними іскрами дорога.
Інша картинка.
Дівчата-підлітки (всі в однакових коричневих суконьках з білим мережаним комірцем) збилися в гурт біля підвіконня і дивляться, як вузькою вулицею фламандського містечка рухається весільний поїзд. У відкритому екіпажі їдуть молодята: він дуже гарний в ясно-червоному плащі і трикутному капелюсі з пір’ям, вона — в пишному біло-срібному вбранні. У всіх пансіонерок однаковий вираз обличчя — мрійливо-захоплений. Ні, не у всіх. Довготелеса худенька дівчинка склала губки коромислом, а руденькі брівки дашком. Бідолашна знає, що негарна. Ніколи їй не їхати в білому гіпюрі під вітальні вигуки, поруч з красунчиком мальованим.
Ще.
Летиція підросла. Вже дівчина. Висока, рвучка у рухах, з засмаглим обличчям і облізлим від сонця носом. Вона зграбно сидить у сідлі — не амазонкою, а по-чоловічому, бо вдягнена в кюлоти і сорочку (їй надзвичайно подобається носити батькові старі речі). Поруч, теж верхи, Фердинанд. «Не бійся, — каже він. — Ти з роду Дорнів. Уперед!»
Їй дуже страшно, але вона жене коня до бар’єра — дерева, зваленого бурею. Не витримує, заплющується. Кінь відчуває стан вершниці і перед самою перешкодою робить свічку. Наче пам’яттю власного тіла я відчуваю удар об землю, чорноту непритомності. Потім бачу над собою насуплене обличчя батька. Перше почуття — паніка. Він розчарований! «Я спробую ще раз!» — каже дівчина.
Знову розгін, але тепер вона очей не закриває. Політ, перехопило подих — і пекуче щастя. Я зробила це! Він може мною пишатися!
Знову вдвох із батьком.
Фердинанд фон Дорн намагається зробити роздратоване обличчя, що у нього погано виходить. «Я проткну тебе, як перепілку!» — рикає він, розмахуючи шпагою, на вістря якої насаджено винний корок. Але, якщо клинок пробиває захист і б’є в живіт або в груди, це все одно дуже боляче.
Летиція ухиляється, парирує удари, але варто суперникові послабити натиск, негайна переходить у контратаку.
Фердинанд задоволений. «Панні корисно удавати слабку і беззахисну, щоб дати можливість чоловікам виявити лицарство, — каже він під час паузи, закурюючи люльку. — Однак треба вміти захистити себе. Не завжди поруч із тобою трапиться лицар. Якщо у тебе нема зброї, бий кривдника носком в гомілку або коліном у пах, і відразу ж лобом чи. кулаком в носа. Для таких ударів багато сили не треба».
Донька киває. Думає: «Він знає, що у мене ніколи не буде чоловіка, тому й вчить. І це дуже добре, що не буде».
Тепер мені зрозуміло, чому Кривий Вовк зазнав на Іспанській набережній такої швидкої і ганебної поразки.
Найбільше картин, де Летиція сама. Власне, вона майже завжди сама.
З книжкою в саду.
Взимку біля вікна — дивиться на порожнє поле.
Ось поле стало зеленим — вже весна, але дівчина сидить у тій самій позі.
Часом вона тримає в руках листа і посміхається — це надіслав звісточку батько. Але частіше пише сама.
Я легко можу зазирнути їй через плече і простежити за кінчиком пера, яке виводить на папері рівні рядки.
«Благаю вас, батечку, не вірити м'якості константинопольського клімату. Я прочитала, що вітер з Босфору особливо підступний в спеку, бо прохолода, яку він несе, крім приємності, криє в собі небезпеку застуди, такої небажаної для ваших слабких грудей…»