У войовничому запалі Анкес розіслав майже всіх своїх вояків. Але тільки-но він побачив Хитрого Лиса, як усе інше було забуто. Анкес видав бойовий крик, на який озвалося шість чи сім вояків, і, незважаючи на нерівність у силах, вергнувся в погоню за ворогом. Магуа, котрий уважно стежив за могіканином, зупинився прийняти бій. Він уже тішився злорадо, що через необачливість молодий ватаг опиниться у нього в руках, коли раптом пролунав інший вояцький поклик. Це на порятунок Анкесові вихопився Довгий Карабін із своїми білими товаришами. Гурон одразу ж обернувся й чкурнув навтіки далі під гору.
Годі було й думати про вітання чи здоровлення — Анкес, наче й не завваживши присутності друзів, мчав за ворогом швидко, як вітер. Марно Соколине Око гукав йому про осторогу, — молодий могіканин легковажив ворожий вогонь і незабаром примусив гуронів бігти так само прудко, як біг він сам. На щастя, ці перегони тривали не довго, та й білі були у вигіднішому становищі — бо інакше делавар хутко б випередив своїх товаришів і впав жертвою власного зухвальства. Тим часом, однак, переслідувачі й переслідувані, перші на п'ятах у других, вбігли до селища вайандотів.
Втомившись тікати, але й підбадьорені видовищем своїх осель, гурони пристали біля радної хатини і почали оборонятися з розпачливою запеклістю. Переслідувачі порвалися до них, як навальний ураган. Анкесів томагавк, рушниця Соколиного Ока і навіть міцна ще рука Манро — все було в роботі, і скоро земля довкола встелилася ворожим трупом, А проте Магуа, дарма що бився він завзято й не ховаючись, досі виходив цілий з усіх замахів на його життя. Здавалося, що на його боці та казкова сила, яка опікується долею улюблених героїв у давніх поетичних легендах. Побачивши, що гурони майже всі полягли, хитрий ватаг зняв крик безмежної люті й розпуки. По цьому він кинувся втікати, лишивши на полі бою делаварів, що заходилися знімати свої криваві трофеї. За Магуа подалось двоє його вцілілих друзів.
Анкес, що даремно у вирі бою шукав нагоди зітнутися з самим Магуа, метнувся тепер знов у погоню. Соколине Око, Гейворд і Девід надбігали тут же таки за ним. Розвідник якомога силкувався захистити молодого могіканина і націлив свою рушницю над головою Анкеса, прикриваючи його, мов чарівним щитом. Раз Магуа вирішив спробувати помститися за свої невдачі, але, передумавши, раптом гайнув у густий чагарник. Переслідувачі скочили за ним. Ще мить і гурон зник в отворі відомої вже читачеві печери. Соколине Око, який досі не стріляв, тільки боячись поранити Анкеса, тепер на весь голос заявив, що ворога, вважай, переможено. Переслідувачі вбігли в вузький і довгий прохід якраз у пору, щоб помітити вдалині постаті гуронів. Крики та зойки сотень жінок і дітей у природних галереях та підземних коморах супроводили ці перегони. В непевному тьмяному світлі печера здавалась якимось пекельним вертепом, де гарячково снувало безлік нещасних душ і злих демонів.
Анкес не спускав Магуа з ока, мовби ніщо інше в житті його вже не цікавило, Гейворд і розвідник бігли слідом за могіканином, гнані тим самим почуттям, хіба що трохи слабшим. Одначе темні й понурі переходи ставали дедалі плутаніші, а постаті втікачів миготіли чимраз рідше. Якусь хвилину видавалося, що Магуа таки втік, коли це раптом у кінці одного коридора, що підіймався вгору, блиснула чиясь біла одежина.
— Це Кора! — вигукнув Гейворд голосом, в якому дико змішалися жах і захоплення.
— Кора! Кора! — підхопив Анкес, пориваючись уперед прудко, мов олень.
— Це вона! — скрикнув розвідник. — Держіться, панночко! Ми йдемо, йдемо!
Переслідувачі тепер бігли з подвоєною силою. Але дорога була нерівна, з розколинами, і подекуди майже зовсім не прохідна. Анкес кинув рушницю і щодуху помчав уперед. Гейворд, не подумавши, вчинив так само, хоч за хвилину обоє пожалкували на свою нерозважність: втікаючи вузьким проходом, гурони знайшли нагоду послати назад кулю і легко поранили Анкеса.
— Мусимо їх настигнути, — сказав розвідник, одчайдушним стрибком випереджуючи товаришів. — Негідники переб'ють нас усіх на на такій відстані. А самі —. ач прикриваються дівчиною, мов щитом!
Дарма що на його слова не звернули уваги ні Анкес, ні Гейворд, — а вірніше, вони їх і не чули в запалі гонитви, — приклад Соколиного Ока спонукав їх обох ще більш прискорити ходу. Нарешті вони опинились так близько до втікачів, що вгледіли, як двоє з них вели Кору, а Магуа біг попереду, вказуючи напрямок. Цю мить силуети всіх чотирьох чітко вималювались на тлі ясного неба в отворі печери і зараз же зникли. Мало не в нетямі з розпачу, Анкес і Гейворд ще більш напружили зусилля, й без того надлюдські, і вискочили в отвір печери саме вчасно, аби зауважити, куди бігли втікачі. Далі слід брався вгору, а дорога була крута й небезпечна.