Один із старших ватагів дав знак дівчатам, які стояли ближче до тіла Кори. Дівчата слухняно піднесли мари на рівень плечей і рушили повільною розміреною ходою, співаючи при тім ще одну погребову пісню в честь небіжчиці. Гемет, що пильно приглядався до цього поганського, мовляв, обряду, схилив голову до напівпритомного батька й прошепотів:
— Вони несуть останки твоєї дитини. Ходімо й ми, щоб її хоч поховано за християнським звичаєм.
Манро сахнувся, мовби на звук сурми в судний день, і хутко й стривожено озирнувся. Тоді схопився на рівні ноги й рушив за скромною процесією, сам по-вояцькому випростуваний, але страждаючи, як тільки може страждати батько по вмерлій дитині. Друзі оточили його, — пройняті горем занадто сильним, щоб назвати це просто співчуттям. Навіть молодий француз і той пристав до походу, глибоко схвильований передчасною смертю такої миловидої істоти. А коли й остання і найпокірніша індіянка прилучилася до процесії, що тільки на перший погляд здавалась безладною, — вояки-ленапи знов зімкнулися кільцем довкола постаті Анкеса, такі ж мовчазні й поважні, як і перше.
Для могили Кори вибрано було невеликий пагорок, де росло кілька молодих привабливих сосон, що відкидали від себе сумовиту тінь. Зійшовши туди, дівчата поставили на землю свою ношу і з чисто індіянською терплячістю та вродженою стриманістю стали чекати від близьких Кориних якого-небудь знаку, що вони задоволені переведеним обрядом. Нарешті розвідник, котрий один з білих знав їхній звичай, сказав по-делаварському:
— Доньки мої добре зробили. Білі люди дякують їм.
Задоволені цією похвалою, дівчата поклали тіло в невибагливо, але не без смаку зроблену труну з березової кори і опустили його в похмуру й останню оселю. Так само просто й мовчки довершили і решту церемонії — засипали могилу, притрусивши свіжу землю листям та хмизом. Але по тому ці добрі створіння завагалися в непевності, чи й далі мають вони чинити згідно з індіянським звичаєм. Тут розвідник знов до них звернувся:
— Мої молоді жінки зробили вже досить. Душа блідолицьої не потребує харчу та одежі — все, що їй треба, вона знайде в небі білої людини. Я бачу, — додав він, скинувши оком на Девіда, що вже готувався із своєю книжечкою до побожного співу, — що має заговорити той, хто краще знає християнські звичаї.
Жінки, що відігравали головну роль у погребовій церемонії, тепер скромно відійшли набік, ставши тихими й уважними слухачами. І поки Девід виливав свої благочестиві почуття, вони не виявили ані тіні подиву чи нетерплячки. Вони так слухали, наче й справді розуміли чужинецькі слова і наче відчували всі ті емоції жалю, надії, скорботи, що спів їх мав передати.
Збуджений видовищем, свідком якого він був, та ще підохочуваний власними прихованими емоціями, псалміст цього разу сам себе перевищив. Його повний, багатий голос звучав не згірше за лагідні дівчачі голоси, а стриманіший у тонах спів мав ще ту перевагу — принаймні для тих, кому він призначався, — що був зрозумілий змістом. Закінчив свій гімн він так само, як почав, серед глибокої врочистої тиші.
Коли завмерли останні звуки Девідового співу, якийсь притлумлений рух почувся поміж делаварів, і погляди їхні покрадьки звернулися до батька покійної, —. очевидячки чогось від нього сподівалося. Манро зрозумів, що в цю хвилину йому треба виявити найбільше зусилля, на яке тільки здатна людина. Він оголив свою сиву голову і спокійно, стримано оглянув притихлий та несміливий жіночий гурт. Потім він дав рукою знак розвідникові і промовив:
— Скажіть цим добрим і лагідним жінкам, що прибитий горем батько дякує їм. Передайте їм, що господь, якого всі ми шануємо, хоч під різними іменами, не забуде цієї добрості їхньої.