— Тоді б ми змінили войовників на страхополохів. Делавари, я чув, відклали геть свої бойові топірці і дозволяють, щоб їх за жінок вважали.
— Атож, але ганьба за це падає на голландців[15] та ірокезів, що ошуканством підвели делаварів до таких умов! Я знаю їх двадцять років і назву брехуном кожного, хто скаже, що в делаварських жилах тече полохлива кров. Ви прогнали ті племена з морського узбережжя, а тепер вірите наклепам їхніх ворогів, щоб приспати собі сумління.
Гейворд, побачивши, що вперта розвідникова прихильність до своїх друзів делаварів, чи могікан (бо це ж просто дві парості одного й того самого численного народу), тільки затягне марну суперечку, змінив тему розмови:
— Умови чи там ні, а я добре знаю, що ці ваші двоє товаришів хоробрі й кмітливі вояки. Чи вони не чули й не бачили якого сліду наших ворогів?
— Індіянина перше почуєш і лишень тоді побачиш, — відповів розвідник, видираючись на скелю і недбало скидаючи забитого оленя. — Натрапивши на слід мінгів, я покладаюсь не на ті знаки, що впадають в око.
— А слух вам не каже, що вони вислідили нашу дорогу?
— Це було б не дуже приємно, хоч тут, якщо затято боронитись, можна витримати добрячу бійку. Але, як на правду, то коні непокоїлися, коли я проходив повз них, — так, немов чули вовків. А вовк завше никає поблизу індіанської засідки, чигаючи на останки оленя, що вони заб'ють.
— Ви ж забуваєте про самця у вас біля ніг! А може, то забите лоша знадило їх? Але що це за шум?
— Бідна Міріям! — пробурмотів псалміст. — Чадові твоєму судилося стати здобиччю хижим звірам! — І враз він заспівав на весь голос серед одвічного водяного гулу:
— Він близько до серця взяв смерть лошати, — мовив розвідник. — Але це добрий знак, що людина так прихильна до безсловесної тварі. Може, воно й ваша правда, — додав він, повертаючись до останнього зауваження Гейворда. — Отож краще м'ясо вирізати, а кістяк пустити за водою, коли не хочемо, щоб нам тут ціла зграя вила біля скель, заздрячи кожному нашому кусневі. До того ж— хоча делаварська мова для ірокезів усе одно що книжка, ті шельмаки досить спритні, щоб збагнути причину вовчого виття.
Говорячи це, розвідник збирав різні потрібні йому речі, а скінчивши, мовчки рушив повз гурт подорожан. Могікани, що, здавалося, інстинктивно розуміли його заміри, зразу ж подалися за ним, і скоро всіх трьох їх неначе поглинула прямовисна скеля, що здіймалася вгору на кілька ярдів тут-таки поряд води.
РОЗДІЛ VI
Сказав він, вибравши в письмі святім
Чарівний спів, що линув на Сіоні:
«На ласку божу здаймося сьогодні!»
Гейворд та жіноцтво дивилися на таємниче зникнення своїх супутників з прихованим неспокоєм, бо хоч досі поведінка білого була бездоганна, але його простацький убір, різка мова, категоричність поглядів, та ще вдача його мовчазних товаришів, — усе це викликало побоювання в них у серцях, недавно наполоханих зрадою «індіянина. Один тільки незнайомець був байдужий до всього навколо. Сівши на виступі скелі, він лише тим виявляв свою присутність, що раз по раз важко зітхав.
Незабаром почулися притишені голоси, так, наче люди перегукувались десь у нутрощах землі, і раптом промінь світла блиснув на подорожан, відкривши їм безцінну таємницю того місця.
В кінці вузької і глибокої печери, що завдяки перспективі та освітленню здавалася ще довшою, сидів розвідник з пучком запалених соснових трісок у руці. Відблиски полум'я, падаючи на його суворе обвітрене обличчя і мисливську одіж, надавали вигляду романтичної дикості цій людині, що серед білого дня вирізнялася б тільки незвиклим убранням, залізною негнучкістю свого тіла та ще тим, що гострий допитливий розум поєднувався в ній з надзвичайною простотою, і ці риси, одна на зміну одній, виступали в неї на мускулястому обличчі.
Трохи ближче, увесь на видноті, стояв Анкес. Подорожани пильно придивлялися до стрункої гнучкої постаті молодого могіканина, невимушено граційного у своїй природній поставі та рухах, його тіло було закрите більше звичайного — на собі він мав зелену торочкувату мисливську куртку, високе чоло йому було відкрите, і під ним виблискували темні очі, грізні й водночас спокійні; виразно виступали також правильні обриси червоного гордовитого обличчя, бездоганні пропорції шляхетної голови, виголеної аж по чуб на тімені. Це вперше Данкен та його товариші мали нагоду як слід роздивитись примітне лице індіянського юнака, і кожен з них відчував полегкість у міру того, як чіткіше бачив гордий і рішучий, хай там і дикий, вираз на обличчі індіянина. Вони певні були, що він, хоч і позбавлений вишколу цивілізації, не зужиє своїх багатих природних обдаровань на підступну зраду. Цікава Еліс дивилась на його відверте лице й горду поставу так, наче споглядала коштовну грецьку скульптуру, якимось дивом оживлену. Навіть Гейворд, якому не первина було бачити досконалу фізично людину, — звичайне явище серед незіпсутих тубільців, — і той голосно висловив своє захоплення таким довершеним взірцем пропорційно збудованого тіла.