— Добийте його, на бога, добийте! — скрикнув Данкен, одвертаючи вражений погляд від жахливого видовища.
— Ані зернятка пороху! — затято відповів Соколине Око. — Смерть його певна, а зайвого пороху в нас нема, бо часом бій з індіянами триває й кілька день. Або їхні скальпи, або наші!
Слушність цих суворих і непоступних слів була занадто очевидна, щоб піддавати її сумніву.
Галас у лісі стих, стрілянина ущухла, і погляди всіх — і друзів, і ворогів, — звернулись до індіянина, що безнадійно повис між небом та землею. Подуви вітру колихали його тіло, і хоч ані скарга, ані стогін не зірвались йому з уст, бували моменти, коли він по-гноблено зиркав на своїх ворогів, а на обличчі його видно було, незважаючи на відстань, признаки тупої розпуки. Спонукуваний жалістю, тричі Соколине Око підносив рушницю, але щоразу розум наказував йому її опустити. Нарешті одна рука гуронова не вдержалася гілляки й безсило повисла вздовж тіла. Відчайдушне намагання вхопитися знов рукою виявилось марним, і якусь хвилю рука та спазматично стискувала порожнечу. Блискавка не була б швидша за полум'я з розвідникової рушниці; ноги й руки індіянина сіпнулись і стислися, голова впала натруди, і все тіло, наче свинець, бухнуло в розпінені води, що в безперервнім бігу своїм замкнулися над безталанним, поглинувши назавжди будь-який слід по ньому.
Жоден переможний крик не супроводив цієї важливої події, — навіть могікани дивились один на одного в німому жахові. Чийсь зойк почувся з лісу, і все стихло знову. Соколине Око, що єдиний, здавалося, був незворушний, похитав головою на власну слабкодухість і самодокірливо мовив:
— Це був останній заряд з мого ріжка і остання куля з ладівниці. Я вчинив як хлопчисько! Що то важило — живий чи мертвий вдариться він об скелю! Однак притомність він би швидко втратив. Анкесе, парубче, сходи до човна й принеси великий ріг. То весь порох, що в нас лишився, і нам його буде треба геть до зернини, або я зовсім не знаю вдачі мінгів.
Молодий могіканин пішов, а розвідник з незадоволеним виглядом почав вивертати ладівницю і трусити порожній ріжок. Від цього невдячного заняття його скоро відірвав голосний різкий вигук Анкеса, що навіть як на мало практикований Данкенів слух прозвучав сигналом нового нещастя. В перестраху за безцінний скарб, приміщений у печері, юнак забув про всяку обережність і зірвався на рівні ноги. Немов порушувані спільним поштовхом, схопилися і його товариші, й усі разом вони так шпарко побігли до рятівничої розколини, що безладний ворожий вогонь не заподіяв їм жодної шкоди. На несподіваний крик вибігли із свого сховку також і сестри та поранений Девід. Кожен з першого погляду побачив, що за лихо вивело з рівноваги їхнього такого завжди стриманого юного оборонця.
Неподалік від скелі, ближче до бистрини, їхнє човенце пересувалося через спінену воду, і то в такий спосіб, що запевне керував ним хтось прихований. Забачивши це прикре видовище, розвідник інстинктивно підніс рушницю до плеча, але цівка не озвалася на яскравий спалах кременю.
— Запізно, запізно! — вигукнув Соколине Око, розчаровано опускаючи свою бездіяльну зброю. — Плюгавець добився вже до середини потоку. Навіть мавши порох, навряд чи ми могли б його наздогнати кулею!
Гурон-зухвалець вистромив голову з-за човна і, прудко пливучи вниз течією, помахав рукою, а тоді видав гучний тріумфальний крик. З лісу йому відповіли вереском і глузливим сміхом.
— Смійтеся, чортові діти! — мовив розвідник, сідаючи на прискалку й недбало кидаючи рушницю собі коло ніг. — Бо три найметкіші й найпевніші в цих лісах рушниці тепер парті, що й торішні оленячі роги!
— Що ж нам робити? — запитав Данкен, перший від пригніченості переходячи до більш притаманного мужеві бажання дії. — І що з нами станеться?
Соколине Око не відповів, тільки обвів пальцем круг голови, недвозначно давши зрозуміти, що на них чекає.
— Ні, ні! Ще ж не така безвихідь! — вигукнув юнак. — Гуронів ще тут немає, ми можемо не пустити їх на острів, можемо боронитись у печерах!
— Чим? — незворушно спитав розвідник. — Анкесовими стрілами чи жіночими слізьми? Де ж пак! Ви молодий, багатий, маєте друзів. Я знаю, в такому віці тяжко помирати. Але, — пін скинув оком на могікан, — пам'ятаймо: ми білі чистої крові, і ми повинні показати цим дітям пущі, що в останню годину наша кров тече не згірше за їхню.