— Гуронів не видно, — мовив він до Девіда, котрий ще не зовсім оклигав після поранення. — Заховаймось у печеру, а там уже — що провидіння вволить.
— Пригадую, як разом із двома вродливими панночками ми піднесли свої голоси для молитви й подяки, — відказав усе ще трохи очмелений псалміст. — І тоді мене спостигла тяжка кара за гріхи. Запав я в стан, подібний до сну, а всілякі безладні звуки шарпали мені вуха, наче настав кінець світу й природа забула про свою гармонійність.
— Бідолаха! Твій власний кінець то й справді був недалекий! Але вставайте, ходімо зі мною. Я спроважду вас у таке місце, де більш ніяких звуків, крім ваших псалмів, не буде чути.
— Шум водоспаду мелодійний, він приємно тішить слух, — відповів Девід, збентежено прикладаючи руку до чола. — Але чи ж повітря не повнять ще крики й вереск, так мовби душі, засуджені на вічні…
— Вже ні, вже ні, — нетерпляче урвав його Гейворд. — Крики стихли, а ті, хто їх знімав, наче забралися звідси. Тиша й спокій огорнули все, крім води. І в печері ви зможете віддатися тим співам, що так їх любите.
Девід сумно посміхнувся, і на мить обличчя йому вдоволено засвітилось, коли Данкен падав про його улюблене покликання. Він уже не опинався, щоб його провели туди, де чокав спокій на його змучену душу; спершись на руку товариша, Девід увійшов у Вузький отвір печери. Данкен зібрав оберемок сасафрасу і намостив його перед печерою, старанно замаскувавши які-будь сліди входу. Всередині за цією непевною загородою він повісив укривала, затемнивши глибину печери. А до зовнішньої частини печери сочилося світло з вузького отвору на ущелину, долом якої біг один рукав річки, за кількадесят ярдів нижче з'єднуючись із своїм побратимом.
— Не подобається мені цей індіянський звичай — здаватись без боротьби в безнадійному становищі, — мовив Гейворд, не відриваючись од роботи. — Наше правило «поки живеш — надійся» — навпаки, додає духу й більш личить вояцькій вдачі. Вас, Коро, я не буду марно втішати — ваша власна сила волі й тверезий розум підкаже вам, що робити. Але ось як висушити сльози цій стривоженій дитині, що тремтячи припала вам до грудей?
— Я вже спокійна, Данкене, — озвалась Еліс, випручуючись із обіймів сестри і силкуючись виглядіти бадьорою, хоч обличчя мала в сльозах. — Справді, я спокійніша. У цьому захистку ми напевно в безпеці, добре заховані, тут ніхто не заподіє нам кривди. І ми можемо сподіватись на допомогу тих шляхетних людей, що не боялись ризикувати життям заради нас.
— Тепер і наша люба Еліс говорить як дочка Манро! — сказав Данкен, зупиняючись у проході потиснути дівчині руку. — Маючи перед собою два таких приклади мужності, мусиш бути посоромлений, як не здобудешся й сам на героїзм!
Гейворд сів посеред печери й інстинктивно стиснув у руці єдиного пістолета, що йому залишився, його стягнені брови й насуплені очі свідчили, що він ладен боротись на відчай душі.
— Гурони, в разі вони прийдуть, не візьмуть нас так легко, як собі гадають, — пробурмотів він і, прихилившись головою до скелі, став, здавалося, терпеливо чекати, що буде далі, не відриваючи при тім погляду від вільного війстя печери.
Коли він змовк, надовго залягла глибока і майже бездиханна тиша. Свіже ранкове повітря пробивалося до печери й поволі бадьорило дух тимчасових печерників. В міру того як збігали хвилина за хвилиною в незахмареному спокої, почала оживати надія в серцях подорожан, хоч ніхто не важився викласти її в словах, побоюючись, щоб наступної миті вона не розвіялась.
Тільки Девіда не опановували ці змінні настрої. Промінчик світла з отвору перебігав по його зблідлому обличчю і падав на сторінки книжечки, що її він знову гортав, наче підшукуючи співу, найвідповіднішого до їхнього становища. Врешті, здавалося, його заповзятливість була винагороджена, бо він промовив уголос назву псалма, видобув довгий ніжний звук із своєї сопілки і заграв на пій перші такти побожного гімну.
— Чи це безпечно? — запитала Кора, глянувши своїми темними очима на майора Гейворда.