РОЗДІЛ II
Ля-ля, ля-ля, гей-гей, ля-ля!
Поки одна з тих милих істот, що ми так побіжно змалювали читачеві, поринула в задуму, друга скоро отямилась і, сміючись із власного перестраху, звернулася до юнака, що їхав обік неї.
— Такі привиддя часто трапляються в пущі, Гейворде? Чи, може, це видовисько зумисне для нас? Якщо так, то вдячність повинна замкнути нам уста, але якщо ні, то нам з Корою ще до зустрічі з грізним Монкалмом доведеться виявити спадкову нашу мужність, якою ми так горді.
— Той індіянин — військовий гінець і, як на тубільний погляд, герой, — відповів офіцер. — Він зголосився провести нас до озера маловідомою стежкою. Це буде швидше, аніж іти з військом, та й куди приємніше.
— Мені він не подобається, — сказала дівчина, здригаючись трохи з удаваного, а трохи й з правдивого жаху. — Але ви, Данкене, певно, його знаєте, інакше б так легко на нього не звірились?
— Скажіть радше, Еліс, що не звірив би на нього вас. Певно, що я його знаю, а то б не вибрав за провідника — принаймні тепер. Кажуть, що родом він канадець, проте служив нашим друзям могокам, — це, як ви знаєте, один з шести союзних народів[6]. Я чув, його до нас привів один дивний випадок, до якого причетний ваш батько, що повівся з цим індіянином дуже суворо. Подробиці того всього я вже забув, але досить сказати, що тепер він наш друг.
— Якщо він був ворогом мого батька, то мені він ще менше подобається! — скрикнула дівчина, цим разом не в жарт занепокоєна. — Чи не заговорите ви до нього, майоре, щоб я почула його голос? Воно, може, й дурниця, але мені здається, що я з голосу можу пізнати вдачу людини.
— Це марна річ: він, найпевніше, відповість яким вигуком. Бо хоч, може, й зрозуміє, та вдасть, як і більшість індіян, що не знав по-англійському. Тим паче тепер, коли війна, на його думку, вимагає вестися з усією поважністю. Але ось він зупинився. Мабуть, близько та прихована стежка, на яку ми повинні звернути.
Майор Гейворд мав слушність. Під'їхавши до індіянина, що показував на гущавину обік військового шляху, вони завважили вузьку ледь помітну стежину, якою можна було проходити тільки поодинці.
— Отже, це наша дорога, — упівголоса мовив юнак. — Не виявляйте недовіри, аби й справді не накликати тої небезпеки, що ви побоюєтесь.
— Що ти скажеш, Коро? — вагаючись запитала білява дівчина. — Якби ми їхали з військом, то, може, й нудніше б нам було, але хіба не безпечніш?
— Ви, Еліс, замало знаєте дикунські звичаї і не уявляєте, де справжня небезпека, — зауважив Гейворд. — Якщо ворог взагалі дістався до волоку — хоч я гадаю, що це малоймовірно, бо там же наші розвідники, — то він, безперечно, спробує напасти на колону, де знайде найбільш скальпів. Та й те сказати: дорога загону відома, а про нашу ніхто не знає, ми ж вирішили їхати нею ледве годину тому.
— Що ж, ми повинні не довіряти чоловікові тільки через те, що він інших звичаїв і темної шкіри? — холодно спитала Кора.
Еліс більше не вагалась і, підстьобнувши свого нарагансета[7], перша відхилила гнучке гілля кущів і рушила за провідником темною плутаною стежинкою. Юнак так захоплено задивився на Кору, що й не завважив, як її білявіша, хоч певно не вродливіша, товаришка пройшла наперед; для Кори, однак, він сам став прокладати шлях. Челядь — виглядало на те — була попереджена, бо ніхто з неї не звернув до заростів, а кожне йшло далі вслід за військом. Цієї застережності, — пояснив Гейворд, — вжито за порадою провідника, щоб менше по собі залишити слідів у разі, якщо канадські індіяни вибралися аж десь близько.
Важка дорога не заохочувала до розмов, тим-то їхали мовчки; перегодом подорожани вибилися із широкої смуги чагарника вздовж путівця і вступили під високе й похмуре склепіння лісу. Тут їхати вже було легше. Побачивши, що жінки можуть вільніше правити кіньми, провідник рушив далі напівклусом, так щоб тверда хода їхніх непризвичаєних коней була й швидка, і не дуже виснажлива. Юнак обернувся заговорити до темноокої Кори, коли це раптом зупинив його далекий стукіт кінських копит об коріння на крутій стежці десь позаду. Ту ж мить натягнули повіддя і його товаришки, жадаючи дізнатися, в чому річ.
6
Довгий час серед індіанських племен, що жили в північно-західній частині колонії Нью-Йорк, існував союз, спершу відомий під назвою «П'ять народів». Пізніше, коли приєдналося ще одне плем'я, назва союзу стала «Шість народів». Первісно союз той складався з могоків, онейдів, сенеків, каюгів та онондагів. Шосте плем'я— тускарори. Рештки всіх цих племен живуть і досі (