За якусь хвилю вони побачили лоша, що, наче лань, плавно бігло поміж гладких стовбурів сосон. Далі вигулькнув чоловік, змальований у попередньому розділі; він мчав верхи з такою швидкістю, на яку тільки міг спонукати свою шкапину без загрози того, що вона зчинить бунт. Раніше його особа не звернула на себе уваги подорожніх, дарма що, стоячи на ногах, він не міг затримати чий мимобіжний погляд. Достойність же його як вершника ще більше вбирала око. Він раз у раз однією острогою пришпорював кобилу, але витиснути з неї спромогався лише неквапливу ристь або труський клус. Ця часта зміна темпу породжувала зорову ілюзію, ніби кобила рухається швидше, ніж насправді, тож навіть Гейворд, котрий умів з першого погляду оцінити вартість коня, не годен був, хоч і силкувався на те, визначити, якою, власне, ходою наганяє їх цей затятий верхівець, продираючись крізь покручену стежину.
Вправність і рухи їздця були подиву гідні не менш, як вправність і рухи коня. При кожній зміні алюру вершник випростовував у стременах свою довгу постать і, витягуючи ноги, то вищав, то нижчав, унеможливлюючи таким чином спроби визначити правдивий його зріст. Коли до цього додамо, що він підганяв кобилу тільки однією острогою, і тому кобила сунула боком, безнастанно обмахуючи свій другий, скривджений бік віхтюватим хвостом, — то матимем достатню картину і коня, й верхівця.
Похмурість, що посіла гарне, відкрите й мужнє чоло Гейворда, поволі зникла, коли він побачив незнайомого, і на устах йому з'явився легкий усміх. Еліс, попри всю свою волю, не могла стримати сміху, і навіть темні задумливі очі Кори засвітилися веселістю, яку вона тамувала радше від звички, аніж через свою вдачу.
— Ви когось шукаєте? — запитав Гейворд, коли вершник наблизився і стримав коня. — Гадаю, ви не з лихими новинами?
— Еге ж, — відповів незнайомий, ретельно вимахуючи своїм трикутним капелюхом в застиглому лісовому повітрі і не поспішаючи вияснити, до якого, власне, запитання стосується відповідь. Остудивши, однак, собі обличчя і відсапавшись, він додав: —Я чув, що ви їдете до форту Вільям-Генрі. Оскільки моя дорога теж туди, я вирішив, що подорожувати в доброму товаристві буде всім нам приємніше.
— Ви, здається, маєте вирішальний голос? — зауважив Гейворд. — Нас троє, а ви радилися тільки з самим собою.
— Еге ж. Найперше треба з'ясувати собі власну думку. Коли вона вже ясна, — а якщо справа торкається й жінок, то це не так легко, — тоді треба одразу ж переводити її в дійсність. Тим-то я тут.
— Якщо ви прямуєте до озера, то ви збилися з дороги, — зверхньо відказав Гейворд. — Дорога туди щонайменше за півмилі позаду.
— Еге ж, — мовив незнайомець, анітрохи не діткнутий таким холодним прийомом. — Я провів цілий тиждень в Едварді —тож хіба б я німий був, щоб не розпитати дороги. А якби я німий був, це означало б кінець мого покликання. — Ледь усміхнувшись, як людина, що їй скромність не дозволяє надміру захоплюватись власним дотепом, зрештою, слухачам незрозумілим, він повів далі:— Для людей мого фаху не годиться бути запанібрата з тими, кого ми маємо навчати, тим-то я й не пішов за військом. Окрім того, я гадаю, що такий добродій, як ви, знається на подорожуванні. Отож я й поклав пристати до вашого гурту, аби мати з ким нагоду перекинутися словом-другим і розважити собі подорож.
— Щонайменш свавільна, а то й необдумана ухвала! — вигукнув Гейворд вагаючись, чи дати вихід дедалі дужчому своєму обуренню, а чи засміятися в очі нахабі. — Але ви щось мовили про свій фах і навчання. Чи вас приписано до провінційного війська як майстра шляхетної науки оборони й нападу? Чи, може, ви креслите лінії та кути, викладаючи, мовляв, математичну науку?
Незнайомець хвилину в подиві приглядався Гейвордові, а тоді раптом самозадоволення зовсім зникло у нього з обличчя, змінившись на вираз урочистого смиренства, коли він почав відповідати:
— Щодо нападу, то, гадаю, його не було з жодного боку; щодо оборони — я і в думках її не маю, бо, дякувати богові, не згрішив ні разу, відколи востаннє благав його милосердя. Вашого натяку на лінії та кути я не розумію, а викладання я полишаю на тих, кого покликано й визначено до такої святобливої роботи. Мій хист дуже скромний — я знаюся трохи на славному мистецтві творити благання й подяки, а саме на псалмоспіві.