– Так.
Інтер'єр найновішої моделі "хонди" виглядав немов кабіна космічного корабля: кольорові лампочки, монітори з даними від різних комп'ютерів, прохолода кондиціонеру, шурхіт притишеного радіо. Незалежно від інформації про температуру назовні, про те, що там пече, як у пеклі, про дійсний стан вона дізналася, коли вийшла з автомобіля. Тому вийняла зі сховку з кондиціонером пляшку мінеральної води. Треба було зібрати думки. Йдучи по парковій алейці, вона намагалася знайти нетривку хвилю рівноваги зі всесвітом. Саме так, як повторював їй терапевт. "Один, два, три… все тече, все рухається поряд на безпечній відстані. Я не приймаю участі в будь–яких випадках, знаходжуся непорушно в коконі, в той час, коли все навкруги…".
О Боже!
З розгону вона збила літнього чоловіка з паличкою, який заточився і мало не впав.
– Від усього серця перепрошую. Я замислилася та не зауважила…
– Ну… Нічого страшного.
Старий дивився на неї мов на істоту з іншого світу.
– Мені і дійсно дуже прикро, – повторила Еля.
– Ви дуже добре говорите польською, – всміхнувся дідусь, бажаючи бути чемним. – Де це ви так навчилися?
– У Вроцлаві.
Це прозвучало як виразна насмішка, але, на щастя, той цього не зрозумів. Навчитися у Вроцлаві добре говорити польською? Це ж де? Сьогодні легше було тут відпрацьовувати англійську з оксфордським акцентом, німецьку с баварською вимовою, або ж, наприклад, ідиш.
– І довго ви вже тут? – допитувався старенький.
Щось слизьке підкотило їй до горла.
– Від курв… – урвала вона матюк. – Від народження. – Ні, за будь–які скарби вона не знайде тут спокою. Повернулася на місці, перепрошуючи бурмочучи:
– Я погано себе почуваю.
– То може якось допомогти? – не відставав літній пан.
Знову на кінці язика в неї було: "так, курва, приведи сюди шамана!", але утрималася, та відійшла без слова. Їй хотілося уникнути подальших зустрічей – тому пішла в напрямку озерця. Був вечір, робочий день, на оглядовій платформі пусто. Дівчина присіла на огорожу и відкрила пляшку з мінеральною водою. І до дупи вся та терапія! Вона явно не могла дати ради власній тілесності. Щось було не так з її філософією постійної забави, з усе більшим нарахуванням типів, які їй подобалися, з легким виконанням власних забаганок, малих амбіцій. У неї було все, що вона хотіла, батько забезпечив її фінансово, поліція дала почуття вищості і майже безкарності. І весь той сприяючий їй світ щоденно кланявся, надаючи всіляких радощів. Але ж і не впускаючи її до себе. Вона була звідси? Була, була… немовби за шибкою. Все дуже здорово, доки молода, красива, солодка мов цукерка, при виді якої тече слина. А що стане, коли вона зробиться старою негритянкою? І далі буде однією з них? І далі буде притягати, мов заборонений плід, екзотичним магнетизмом, чи залишиться лише захоплення оточуючих її досконалою польською мовою та ідеальним знайомством польських звичаїв? Така чужа посеред своїх. Дівчина тяжко зітхнула.
– Тільки не розплачся.
Майхржак підійшов до Елі ззаду. Це було неважко, бо він скористувався її меланхолією. Потоцька гнівно зиркнула, але він удав, нібито цього не побачив.
– І як загальне враження? – кинув він, щоб якось завести розмову.
– Від чого? – у неї не було бажання сповідатися.
– Від зустрічі. Костельні дозволять себе любити? – злегка зіронізував він.
– Не мороч мені голову. Якась дурнувата сестра стане нашим посередником. Вони самі, нібито, щось знають, але не можуть нічого сказати. Все якось облажалося.
Ії напарник кивнув.
– Це означає, що справа й насправді поважна.
– Та що ти таке кажеш? – вигукнула Потоцька.
Майхржак присів поряд з нею на бар'єрі. З кишені витяг невеличкий пакуночок.
– Якщо ми повинні працювати разом, то я повинен навчити тебе поліцейської роботи.
Еля пирхнула мов дика кішка.
– А ти знаєш? Я тут покопирсалася у твоїх паперах. Так в академії мої оцінки були кращі за твої!
– Навчання навчанням, але ж вулиці ти не знаєш, паскудниця чорна.
Інспектор розгорнув ганчірочку та подав Елі малого "вальтера", калібр 6,35.
– Він ніде не зареєстрований. Сховай його, але тільки не вдома чи в автомобілі.
– Звідкіля він у тебе? – допитувалася Потоцька.
– Свиснув під час якоїсь операції. У кожного поліцейського є щось така на всяк випадок.
– І тільки з однією обоймою?
– Боже! Це ж тобі не зброя для того, щоб здобути вогневу перевагу. Якщо тобі прийдеться стукнути якогось ворога, стріляй йому в потилицю, а волину викидаєш. І справі кінець.
Дівчина знизала плечима, але ж, після хвильки вагання сховала "вальтер" до торбинки. Майхржак подав їй маленький пластиковий мішечок з декількома волосинами всередині.