Вони обнялися, шепочучи одне одному на вухо.
– Готові? – з–за найближчого автобуса нізвідки вийшов сержант Макабра. Він присів поруч й подивився на Барського своїм штучним темно–синім оком.
– Чорт! – Барський мало не впав. – Диявол!
Майхржак, який з'явився ззаду, на щастя, зумів його зловити і захистити від удару головою об тротуар.
– О ні! Вони обидва готові.
– Холера! – труснув головою Потоцької Макабра. – Нажралися в чотири дупи.
Дівчина відкрила очі.
– Мали бути три дупи, – пробурмотіла вона.
Сержант перевірив їй зіниці.
– Чорт, вона все ще шалена від хімії. Співробітник поліції, як за статутом.
– І до того ж чорна, – доніс на свою товаришку Барський. – Що не за статутом.
– Не можу... – Майхржак спробував підняти його з узбіччя. – У статуті колір офіцера не вказано.
– Ви обидва, відчепіться. – Потоцька раптом знайшла в собі якісь запаси енергії. – Це мав бути якийсь настрій споминів. Я це влаштувала. Мала бути тепла атмосфера підтримки? Влаштувала. Ми повинні були вийти на інший рівень свідомості? Вийшли. Так чого не вистачає?
– Невелика поправка. Ви не обов’язково повинні були входити на той інший рівень разом.
– А тобі вже й шкода? – поліцейська повисла на руці свого колеги. – Тобі добре, Марчинек?
– Добре. – охоче підтвердив Барський. – І в цьому була вся суть. Чи ні?
Майхржак лише зітхнув і перезирнувся з Макаброю.
– Під'їжджай автобусом поближче. Постараємося їх упакувати.
– Хвилинку, – перебив його Барський. Мабуть, він був стійкіший, або ж марьванна була легшим наркотиком за той, який проковтнула Потоцька. – Скажіть конкретно, чого ви хотіли досягти?
Надінспектор знизав плечима.
– Я вважав, що настрій спогадів, таке, ніби перенесення в іншу епоху...
– Ну, по-перше, з епохами ви помилилися. – Барський показав великим пальцем на шинок за спиною. – Якщо ти хотів показати восьмидесяті роки, тобі потрібно було взяти БТР і трохи поморити мене голодом.
– Не пересолюй. Я теж пам’ятаю ті часи, – запротестувала Потоцька.
– Добре. Але що я мав згадати?
Майхржак почав сміятися.
– Як знайти Вуйчицького. Під яким ім'ям він ховається?
Барський відсахнувся і знизав плечима.
– Подольський або Подлевський. Чесно кажучи, не пам’ятаю, які документи я йому влаштував
Потоцька дістала з сумочки смартфон і почала вводити ці імена в пошуковик. Побачивши це, Макабра постукав себе по лобі. Він сказав, що тип повинен бути ідіотом, щоб стільки років жити на фальшивих соціалістичних паперах.
– Добре, але ви розійшлися? – нетерпляче спитав Майхржак. – Так?
Барський кивнув.
– Я йому прямо сказав, що мати справу зі мною в цій ситуації дуже небезпечно... Ні, – він зупинився і сховав обличчя руками. – Щось я не те несу. Не пам'ятаю, як це було. Він… Він… Він мав щось робити, готувати… Я не знаю. Я не маю уяви.
– Що ти пам'ятаєш?
– Знаєш, він мені справді дуже сподобався. Він жорсткий тип і, не смійтеся, чесний. Той, хто має честь. Це рідкість... – запевнив Марчін Майхржака.
– Факт, – інстинктивно погодився міліціонер. – А ти пам'ятаєш день, коли ви розлучилися?
– Ні. – похитав головою Марчін. – Туманно.
– Про що ви говорили?
Замість відповіді Барський лише знизав плечима.
– Чи не будували плани на майбутнє? – продовжив Майхржак.
– У мене неясне таке відчуття, що так. І якось конкретно.
– Ви повинні були десь зустрітися?
– Так. Ні. Мабуть, так.
– Боже, ти взагалі хоч щось пам'ятаєш?
Барський попросив сигарету. Також у Макабри в автобусі була пляшка мінеральної води. Кілька ковтків стали дуже до речі.
– Слухай, все не так просто. Я точно про щось з ним домовлявся. Хоч мільйон давай, не пам'ятаю, про що. Але ми повинні були щось робити разом. І якщо говорити конкретно, я пам’ятаю лише те, як він розповідав мені про свою пригоду на Хелі[51], яка мала довести, що він був жорстким хлопцем і міг впоратися з будь-якою ситуацією.
– У нього буде добре? – підхопив Майчжак.