Той спочатку не знав, що й робити. Потім, почувши звуковий сигнал, ковтнув слину. Він не мав уявлення, що сказати.
– Oui? – пролунало в трубці з іноземним акцентом. – Ici Bertrand.
– Ici Chacal[52], – інстинктивно відповів Барський, бо був п'яний.
– О, чорт, – почувся голос з іншого боку польською мовою. – Це ти?
– Так, громадянська міліція. – Тепер він упізнав у слухавці голос Вуйчицького. – Ми можемо зустрітися?
– Я так розумію – терміново, то може завтра?
– Гаразд. Де?
– Там, де натовп. Опівдні під західною ніжкою вежі.
Єдиною вежею у Вроцлаві, яка мала ноги, був шпиль[53]. Ймовірно, у неї також була західна нога, все, що вам потрібно зробити, це знайти компас. Але як Вуйчицький хотів знайти там натовп о дванадцятій годині? Запитання блискавично пролетіли в голові Барського.
– Слухай, якої вежі? – спитав він просто для певності.
– Як це якої? Ейфелевої вежі.
У слухавці почувся безперервний сигнал, який припинився через секунду. Барський віддав смартфон Потоцькій.
– Він поклав трубку.
– Тому що ти сам налякав його, сказавши "ici chacal". – Майчжак лише похитав головою, вражений тим, що Вуйчицького так швидко вдалося знайти. – Форсайта начиталися... Типа з того роману націлили ж.
Потоцька показувала лише номер телефону на дисплеї, але код країни нічого не говорив Барському.
– Він серйозно? – запитав він.
– Про що?
– Ну, про Париж.
– Ну, – відсахнувся Майхржак. – Він був би ідіотом, якби двадцять років ховався в Польщі.
– Отже, ми обісралися. – Барський насупив брови й безсило розвів руками. – Ми ніяк не зможемо зустрітися з ним завтра в Парижі.
Усі троє здивовано поглянули на нього.
– Чому?
– А як туди потрапити? – запитав міліціонер здивовано.
Потоцька лише зітхнула і знову зайнялася смартфоном.
– Влаштуй якесь посвідчення особи на сьогодні, – пробурмотіла вона Макабрі.
Той дістав телефон із кишені. Швиденько сфотографував Барського і відправив фото кудись через MMS. Тоді він, ймовірно, зателефонував черговому у відділку міліції і наказав з'єднати з відділолом попередження злочинів. Після того нахабно вимагав посвідчення особи молодшої 50 років, яка чимось схожа на чоловіка, фото якого він надіслав. Після недовгих пошуків виявилося, що в камері у них є тип, який більш–менш відповідає вищевказаним умовам. Правопорушника раніше ніхто не затримував, його картку можуть видалити з комп’ютера на кілька днів. Його документ найближчим часом патрульні доставлять у вказане місце. Макабра все ж встиг запитати про деталі в посвідченні, які потрібні для купівлі квитків.
Тим часом Потоцька ні з ким не розмовляла, була чимось дуже зайнята. Вона свідомо обрала ранковий рейс, купила два квитки на бюджетну авіалініїю, розрахувалася карткою та відправила бланки на домашню друкарку.
– Ну всьо. Готово. – Вона поклала смартфон у кишеню, встала з бордюру й похитнулася.
Майхржак спробував підтримати її, але дівчина спіткнулася, впала вперед і сперлася на капот поліцейської машини, яка щойно загальмувала. Двоє офіцерів вискочили з лайкою.
– Холера ясна, п'яна та ще й під кайфом!
Старший уже готував кайданки, Потоцька намагалася дивитися на них, як ні в чому не бувало.
– Я поліцейський, – сказала вона.
– Хіба що на Гаїті!
– Ну все, спокій! – наказав Макабра. Сержанта неможливо було не впізнати. – Чого ви хочете?
Поліцейські вважали за краще не вступати в суперечки про компетенцію. Вони віддали сержантові конверт і швидко відступили. Макабра швидко розрізав папір, зазирнувши всередину. Тоді він підхопив Барського з узбіччя, поклав йому посвідчення іншої особи, яке щойно принесли, у кишеню піджака й кинув Майхржаку:
– Ну, завтра можуть летіти. Треба просто дати їм подрімати, а ранком полікувати похмілля.
Аеропорт у Вроцлаві здавався Барському приголомшливим своєю величезністю та європейським характером, поки він не дізнався від Потоцької, що аеропорт маленький і занедбаний. Наступного року збираються побудувати справжній аеропорт поруч, повідомила та. Не встиг він понервувати, чи пройде такий примітивний трюк зі службами аеропорту, як посвідчення особи, як жінка взяла його єдиний документ, перевіряючи лише те, чи збігається прізвище на пластиковій картці з прізвищем на роздрукованому вдома квитку.
Особистий контроль також не був схожий на той, що був у Польській Народній Республіці. У них практично не було багажу. Потоцьку запитали лише про ноутбук і їй довелося його ввімкнути. Ті, хто перевіряє ручну поклажу, мабуть, хотіли подивитися, які в неї шпалери робочого столу.