– А це що таке?
– Доказ в знаменитій справі викрадення Карпінської. Тієї баби, яку так і не знайшли.
– На холеру мені це волосся? – поліцейська так і не розуміла намірів партнера.
Майхржак заламав руки над її недосвідченістю.
– А може тобі доведеться пристукнути когось зі службового пістолета? І що тоді? Ти колись про таке думала?
Дівчина похитала головою.
– Але ж на яку холеру мені те волосся?
– Боже! Ну стрелиш ти когось, і що? От поліцейський забив беззахисну цивільну особу. З–за ґрат не вийдеш. А так, виймаєш доказ з мішечка, вкладаєш покійникові до кишені, і що? Це ти вже не беззахисного цивільного вбила. А тільки підозрюваного в справі про вбивство Карпінської. Може навіть медаль отримаєш.
Дівчина крутила головою, але ж, застановивши, пластиковий мішечок взяла.
– І завжди носи з собою, – застеріг поліцейський. – В управлінні є такі, які доказ приклеюють до рукоятки службової зброї, щоб в поспіхові знати, де що мають.
Хоча Еля ще нікого не застрелила, саме це вона розуміла. Під час операцій їй траплялося губити холоднокровність. Вона відпила декілька ковтків води і подала пляшку Майхржакові, але той рухом голови відмовив.
– Добре, – буркнув він. – Завтра практичні науки продовжимо. Але ж я питав у тебе про інше.
– Про що? – не зорієнтувалася дівчина в перший момент.
– Які в тебе враження від розмови з Држевецькою?
Потоцька знизала плечима.
– Якесь дивне. Про те, що ми власне вскочили до глибокого гівна, я і сама знаю. А розмова… Теж дивна.
– Дивний є цей світ[6], – надінспектор процитував класика.
– А конкретно?
– Коли мені поясняла, що після смерті я відразу ж піду до неба за участь в слушній справі, я почула себе немов солдат Аль–Каїди, – розповідала про зустріч Потоцька.
Майхржак розсміявся. Розвеселений тим, що почув, він запалив сигарету та довго крутив головою.
– Але ж, знаєш? В одному баба була задоброю.
– Ну? – кинув Майхржак.
– Вона змогла мене переконати, що ніщо і ніколи не вийде назовні. У них настільки щільна система, що абсолютно, ніяким чином, в тисячу років після нашої смерті, ніщо і ніколи…
Дівчина замовкла. Вони значуще подивилися один на одного. Тиша тягнулася, але вона не була тяжкою. Ідентична думка просвердлювала обидва умисли.
– Ніщо і ніколи не вийде… – повторив поліцейський немов луна, не відводячи погляду.
– Нічого і нікуди не вийде, – тепер повторювала Потоцька.
– З їхньої сторони! Ха, ха, ха! Ти все записала?
– Певно! Маю всю розмову, зафіксовану в ідеальній якості звуку.
Вони сміялись, немов діти. На щастя, поблизу ніяких перехожих не було. А якби і були? Пізній вечір, парк, романтичне озеро… А може це просто пара закоханих.
Майхржак прийшов до тями першим.
– Добре, на сьогодні практичних наук тобі досить, – буркнув він. – Таємний відділ розосереджується та відправляється на місця розквартирування.
– Так точно! – віддала йому салют дівчина. – Таємний агент з криптонімом "Розпусниця" просить дозволу іти, пане надінспекторе.
Великий, шикарний "мерседес", "позичений" з поліцейської стоянки, ледь сунув по гірських серпантинах, що вихилясами вилися серед лісів, що поростали схили Карконошів[7].В певних руках сержанта Макабри машина просто пливла, начебто під колесами була не вибоїста вузька дорога, але поверхня спокійного озера. До речі, прізвисько підофіцера взялося не від його зовнішності. Не від його дебелої,вузластої фігури, і не від страшного шраму, що йшов по лівій стороні обличчя від чола, через брову, щоку та губи, і який тільки підкреслював не допасоване кольором до другого штучне око. Сержант мав певну слабкість: схильність до накопичення матеріальних багатств. Під час нальоту на нелегальний склад багажник його машини невідомим чином наповнювався тонами шикарної електроніки; під час нищення підробок супердорогих костюмів його шафа товстіла від чудової одежі, сигарети він палив виключно з розгромленої контрабанди, а в його домашньому барі була колекція найбільш шикарної випивки, про яку можна тільки мріяти. Багато людей в управлінні знали про ці шахер–махери, багато хто здогадувався, решта ж не мала ніякого уявлення – такі лише замислювалися над тим, яким чудом звичайний підофіцер живе на такому високому рівні, і чому він їсть виключно в найдорожчих ресторанах Вроцлава (до речі, тих, які підозрювалися у відмиванні грошей). Але ж сам він вважався недоторканим. Начебто, декілька високопоставлених старих офіцерів затушовували всі його вибрики та розпинали над ним захисний парасоль. Макабра, що був родом з усіма забутого села східній стіні, всією своєю простотою ніколи не множив труднощів. Якщо вимагався якийсь доказ, і не було легального способу здобути його, можна було доручити справу Макабрі, і обтяжуючі докази отримувалися вже наступного дня. На питання "Боже, і як ти це робиш?", він незмінно відповідав: "Ну як то, курва, як?! Входжу до їхньої контори, дещо спиздю і виходжу". Але ж це не було його єдиною позитивною рисою. Підофіцер міг привалити несхильному до зізнань підозрілому, він міг вийти в місто та побити когось з невигідних людей, знищити йому бізнес, вночі обшукати дім без будь–якого наказу. Для ветеранів з управління він був безцінним. Не те що молоді з дипломами, які боялися власної тіні та кожного параграфу.
7
Карконо́ші, Ісполинові гори – гірський масив на території Польщі та Чехії, найвища частина Судет (найвища точка – гора Снєжка, 1602 м). Вершини пологі, з альпійським характером рельєфу. В нижній частині схилів – букові та соснові ліси, вище – ялинкові та смерекові, на вершинах – альпійські тундри та торф'яники. Поклади залізних та мідних руд, кам'яного вугілля. В чеських Карконошах лежать витоки річки Лаби (Ельби).