Він потиснув простягнуту руку. Ні, вони не падали одне одному в обійми, Потоцька, представляючись, присіла в реверансі, вони обмінялися кількома люб'язностями, вибачення за таке дивне місце зустрічі, пояснені обережністю. І так далі і так далі. Нічого особистого, приватного. Але Барський відчував, що вони друзі, і що двадцять років тому, вони стали ближчими, ніж він міг уявити.
– Ісусе Христе... – Вуйчицький продовжував хитати головою. – Що з тобою відбувалося за стільки років?
– Ти ж не думав, що вони мене вбили? – запитав Марчін, не бажаючи нічого приховувати.
– З часом все більше і більше. Але ж ти попередив мене чекати, що б не сталося.
Потоцька не перебивала, слухаючи цей неможливий ще учора діалог.
– Що? – запитав Барський.
– Ти ж попереджав, що це може зайняти час. Я мав підготувати схованку й чекати там.
– Схованку? Для чого? – не витримала дівчина.
– Для нас, – засміявся Вуйчицький.
– А чому б ми мали тікати? – запитала дівчина. – Ну пан, я ще розумію це. Але Марчін?
– Як так?
– Хвилинку. – Барський вирішив навести трохи порядку в розмові. – Розкажи, що з тобою сталося.
Вуйчицький дістав з кишені пачку жуйок. Він поклав одну собі в рот, пояснивши, що кинув палити, але не може звикнути. І він не буде жувати ці нікотинові гумки, тому що як лікар не вірить в їх дію, для нього це ідіотизм якийсь.
Потоцька замовила каву, вино та трохи закусок. Було надто рано для вечері, і їй зовсім не хотілося їсти в цьому генделикові. Крім того, у неї ще боліла голова. Барський попросив вина, і тепер він переживав муки, не знаючи, чи годиться курити перед тим, хто страждає від відмови від паління.
– Ти посадив мене на пором до Швеції, – нарешті продовжив розповідь Вуйчицький. – З документами, які ти ж і владнав, але в мені все тремтіло. Я зібрав рюкзак і дві валізи. Думав, що всі дивляться на мене. На щастя, перевірка в Швеції була як перевірка квитків у трамваї, і можна було б легко проскочити. Але ти сам казав не залишатися там довго, тому що в Швеції наших служб повно.
– А потім? – запитав Барський.
– Норвегія. Я там взяв шлюб, щоб змінити громадянство, а коли вже зміг розлучитися, легально поїхав до Англії. Потім до Франції.
– Ви одружилися... – Потоцька здогадалася, що йдеться тільки про отримання паперів і громадянства. – Де ви взяли на це гроші?
Вуйчицький здивовано подивився на неї.
– Марчін тобі не казав?
Запала нестерпна тиша.
– Знаєш, – нарешті сказав Барський. – Може, зараз я продам свою версію.
– Ну?
– Розумієш... Думаю, незабаром після того, як ми розлучилися, мене вбили і...
Вуйчицький поперхнувся вином і закашлявся, вкривши всю скатертину червоними краплями. Офіціант виявився чуйним. З посмішкою він простягнув їм серветки, щоб вони могли витертися. Він дуже вправно змінив скатертину.
– Він забрав мою каву, – помітила через хвилину Потоцька.
– Нову принесе.
– Але він взяв...
Вуйчицький виконав жест вибачення.
– У офіціанта кращий зір. Я також не помітив, куди поділася гумка, яку я жував.
Вони почали сміятися.
– Добре, а що сталося з твоєю втечею з кладовища? – запитав лікар.
Однак Барський не витримав і запалив. Офіціант швидко поставив попільничку. На щастя, вони були в країні, де ще не було дурних заборон на куріння.
– Ось що найцікавіше, я точно не пам’ятаю.
– Хм?
Потоцька злегка ворухнулася.
– Можливо я скажу. Невідомо, чи домовився Марчін з кимось у лісі, чи це був збіг обставин, чи, швидше за все, за ним стежили. Його вдарили чимось важким по голові, а тіло скинули в крижану воду. Але ці хлопці не помітили, що за всіма діями таємно спостерігала випадкова спортсменка. Крім того, крижана вода уповільнила життєві процеси.
– Ну так, – відразу здогадався Войчицький.
– Коли вони поїхали, жінка витягла Марчіна і почала реанімацію?
– Власне. А оскільки це були часи "ми проти них", то Марчіна сховали в підпіллі та опікувались.
– Не маючи уявлення, хто він? – запитав Вуйчицький.
– Так. А що ще гірше, він сам втратив пам’ять. І двадцять років пролежав у психіатричній лікарні. Не знаючи, хто він такий, а оточуючі, не знаючи, кого вони тримають у себе.
Вуйчицький кивнув. Він явно не здивувався. Адже йому якось треба було пояснити двадцятирічну відсутність друга. Сам він не міг зробити жодних спроб контакту. Навіть як норвежцю, йому б не було анітрохи безпечно у Польщі.