– Починає ставати цікаво, – буркнув лікар і кивнув пильному офіціантові, тим паче, що людей тут майже не було. – Коньяк для всіх.
Потоцька дала знак головою, щоб її не враховували, і продовжила розповідь:
– Військовослужбовці "зі служб" влаштували провокацію. Ні про що не підозрюючи, вони пустили чутку, ніби Марчін живий. Есбеки запанікували і почали гарячково його шукати. Що ще гірше, вони його знайшли.
Вуйчицький почав сміятися. Він одним ковтком випив принесений коньяк, усе ще не міг вгамоватися.
– І так все почалося, як я розумію?
– Так. Діяли вони жорстко і швидко. Під виглядом досліджень у Швейцарії та спроб лікування за допомогою нових методів кілька пацієнтів були відправлені до Швейцарії. Але вилікувався тільки Барський. Дивно те, що його разом з іншими хворими повернули до лікарні.
– Зовсім не дивно. – Зрештою, Вуйчицький знав роботу служб і дещо знав про них. – Повернули, бо навіщо викрадати одного пацієнта, якщо навіть невідомо, чи було лікування ефективним. Це який був би шум? Скільки б людей почали перевіряти, хто такий Барський, так? І тому спокійно чекали, поки виявилося, що лікування подіяло. А потім, боюся, у них відпустили гальма. Стовідсоткова сила і грубість.
– Ви маєте рацію, – погодилася Потоцька, здивована логікою його гіпотез.
– Що вони зробили?
– Спалили всю лікарню, щоб викрасти одну людину. Це, мабуть, пересол, навіть для них
– У цьому випадку ні, – загадково сказав Вуйчицький. – Тим більше, що вони мали б його в руках, і ніхто б не пов’язував справу з конкретним прізвищем.
Поліцейська запитально подивилася на нього, але, не отримавши відповіді, відклала цю справу на потім.
– Фактично, стався збіг подій. Ми перехопили Марчіна під час викрадення. До нього почала повертатися пам'ять, але ми ще були в лісі. Ми навіть думали, що його викрали тільки тому, що він ідеальний вбивця, і його можуть підставити на якесь політичне вбивство...
Вуйчицький кивнув.
– Так, ідеальний вбивця. Ні слідів, ні даних.
Барський не витримав.
– Тоді, на біса, нащо вони хотіли мене викрасти?
– А ти не знаєш?
Тоді, власне, Вуйчицький йому сподобався. У темряві, в заметіль, серед порожніх закритих будівель. Промислові райони вулиці Краківської, особливо вночі, взимку та в соціалістичній Польщі, нагадували покинуте та вимерле місячне місто з роману Жулавського "На срібній кулі". Четверо чоловіків намагалися збивати сніг з одягу не надто різко. Хоча широкий під'їзд, що відокремлював їх від будівлі, про яку вони говорили в будинку на дамбі, був освітлений лише одним вуличним ліхтарем, важко було сказати, скільки охоронців там було вночі. Час від часу Барський поглядав на похмурі стіни старої фабрики, яка залишилася після німців. Тут розташовувалася лабораторія, де проводилися дослідження протиотрути та способів зберігання і, зрештою, акумулювалася готівка чи то на закупівлю обладнання на Заході, чи то на випадок "евакуації".
– Ти впевнений, що не переплутав стіни? – запитав він Вуйчицького.
– Я знаюсь на сторонах світу і знаю, як точно визначити положення всередині будівлі. Від того кутка до сейфа приблизно одинадцять кроків.
– Приблизно чи напевно?
– Боже. Ногами не міряв і не записував. Проте щодня протягом майже року після закінчення роботи я замикав свої документи в цьому сейфі. І можу сказати вам з точністю до сантиметра, де все знаходиться на металевих полицях.
– Але ж відстань від...
– Заспокойтесь,шефе. – Похмурий зневажливо махнув рукою. – Ми з цим впораємося.
Похмурий і другий чоловік – Домкрат – були злочинцями, заарештованими Барським кілька років тому. Менш ніж півроку тому закінчився термін покарання Похмурого, і його знову збиралися посадити за нові злочини. Порятунком для нього стала пропозиція міліціонера. Домкрат провів у в'язниці недовгий час. Він знав лише про ацетиленові горілки, і тільки за це його взяли на справу. Третій бандит, Тихушник, який тепер чекав з іншого боку будівлі, також не був ніким важливим, але їм потрібен був водій. Проте самого Похмурого можна було б назвати спеціалістом. Лише завдяки хорошому адвокату йому вдалося добитися м’якого вироку.
– Ми впораємося, – повторив він, глянувши на величезну, засніжену машину, яку вони вдень поставили за вигином стіни. – Ножичок у нас широкий.
Бульдозер "катерпіллар" справді виглядав як чистопородна машина для суцільного руйнування. Американці не хотіли продавати ліцензію полякам, кепкуючи, що можна просто купити один апарат у магазині, розібрати його та скопіювати. Підсвідомо: якщо зможете. Без знання технології, процедур або навіть складу сталі та методу виробництва це було практично неможливо. Ну добре. Як для кого. Поляки насправді купили не одну, а з десяток штук. Вони розібрали кілька, скопіювали їх і почали масово виробляти в Сталевій Волі. До речі, ці підробки були дуже популярні завдяки своїй якості та ціні. Але тепер за рогом стояв оригінал.