– Бачу, що у пані немає фінансових проблем, та і мій друг у непоганому становищі. Тож, можливо... Може, ви б плюнули на все і залишилися б у Франції?
– Що? – запитали вони водночас.
– Я говорю про те, щоб не ризикувати, не грати в життя, як у рулетку. Може, варто просто залишитися тут і жити затишно? Я провів у цій країні двадцять років, і це були найпрекрасніші роки мого життя.
Барський і Потоцька перезирнулися.
– Що? Я вас здивував? – тепло посміхнувся Вуйчицький. – Може вже досить цієї боротьби?
Відповіді на ці питання фактично не було. Можливо, вона й була, але інакшою. Бракувало жодного раціонального аргументу.
– Так, ти мене здивував, – через деякий час відповів Барський.
Вуйчицький труснув паперами з коробки, які все ще тримав у руці.
– Ти пам'ятаєш? Разом із цією макулатурою ми свиснули понад чотириста сімдесят тисяч доларів.
– Ну то й що?
– Половина твоя. Як я акуратно вказав тоді Похмурому, найкраще розділити все надвоє.
– Ну, тоді я справжній Крез...
– Не вважай, що я тримав усі наші гроші в шкарпетці під ліжком. Звичайно, я їх вклав. А ти знаєш, що я можу бути дуже прагматичним.
– І ця інвестиція...
– Марчін. Вона була зроблена двадцять років тому.
Потоцька перша зрозуміла і тихо зітхнула. Вона усвідомила собі цінність долара, але, що важливіше, плин часу. Вона посміхнулася й підморгнула Барському.
– Ну, ну...
Єпископ підвів очі від паперів, що лежали перед ним. Він не був задоволений прочитаним.
– Знаєте, ксьондзе, Церква ні до чого не може бути причетна. Абсолютно ні до чого, що стосується справ світу цього... – він зробив паузу, щоб закінчити через мить – ... і особливо світу цього.
Вебер шанобливо схилив голову. Хоча для нього це було абсолютно недоречно, бо фактично блокувало будь–яку можливість допомогти воїнам гріха. Ну що він міг ще додати? Як завжди... Так закінчилася причетність Церкви до земних справ. Настав момент, коли пора було відійти. Раптом. Найбільш невідповідний момент, який нікому не приносить користі, нічого не вирішує, не закриває жодне питання. Просто завжди наставав момент, коли Церква раптом казала "ні". І це все. Все закінчилося, і крапка. Без жодного обговорення. У такі моменти Вебер злився. Тепер він звик. Адже ця інституція не витримала, бо приймалися поспішні рішення.
– О, ще одне... – єпископ зупинив священика на порозі.
– Так?
– До мене доходять якісь дивні чутки. Власне, навіть прохання про допомогу та посередництво. Звичайно ж, від найбільш важливих парафіян.
– І з якого питання вони турбують ваше преосвященство?
– Ось цього я не розумію. Мабуть у нас в єпархії є чорна черниця, шаманка чи донька африканського чаклуна. Ну, вона вночі ходить по лікарнях і зцілює хворих, покладаючи на них руки, – єпископ зупинився і зробив таку міну, ніби йому боляче.
– І, схоже, лікує ефективно.
Вебер намагався не коментувати почутого.
– Багато жінок, дружин людей, які підтримують нашу єпархію і фінансово, і... хм... політично, наполягають на зустрічі з цією чорношкірою черницею. Вони готові багато заплатити або підтримати, наприклад, реконструкцію чи ремонт церкви. Якщо тільки…
Вебер опустив очі, не бажаючи бачити збентеження на обличчі єпископа.
– Вам щось відомо про цю справу?
Ну так. Якби він відповів, що нічого не знає, то б прямо збрехав. Тому вибрав більш дипломатичну відповідь.
– Я займуся цією справою.
Потім пішов, зачинивши за собою двері. На жаль, цього разу секретаріат не виявився притулком спокою. Побачивши його, одна з сестер підвелася.
– Будь ласка, пане ксьондзе, в коридорі чекає чоловік. Каже, що хоче терміново бачитися з паном ксьондзом.
– Який чоловік?
– Жахливий! – сестра зробила таку міну, ніби побачила чудовисько.
Вебер злегка посміхнувся.
– Наскільки страшний? – злегка закепкував він.
– Мов Фредді Крюгер?
Він думав, що черниця не знає, про кого йдеться, але та здивувала його відповіддю.
– Крюгер ніщо в порівнянні з ним. Він схожий на того, порізаного з "Повсталого з пекла"!
Вебер мало не спіткнувся на порозі. Господи, що вони дивляться вечорами в своєму монастирі? І все ж чоловік, який піднявся зі стільця під вікном, побачивши його, мав справді жахливий вигляд. На його обличчі жахливий шрам тягнувся від коренів волосся, крізь брови, вниз по щоці і на щелепу. Контрастом до нього було неймовірно блакитне, штучне око, яким власник ніби пронизував співрозмовника. Незважаючи на те, що він не сказав ні слова, неможливо було проігнорувати його і зупинитися.