– Як це?
– А ось так. Він ніде не зареєстрований, номери підроблені, паперів на нього нема. І взагалі, в цю хвилину він стоїть на поліцейській стоянці у Вроцлаві.
– І ніхто не зверне увагу на те, що його там немає? – Потоцька наївно випитувала колег.
– Стоянка теж підлягає пані директор Држевецькій, правда?
Еля стукнула себе долонею в чоло.
– Факт, – буркнула.
– Так що ніхто не має права помітити.
– Більше мене турбують сліди шин в лісі, – сказав Майхржак. – Нестандартний протектор.
Макабра знову знизав плечима.
– Шини беру на себе. Якщо дійде до якоїсь афери, забираю "мерина" до найближчої ями. Там йому поміняють гуму та вирихтують капот.
– Ти про злочинців говориш? – спитала Потоцька. – Про автомобільних злодіїв? І чим ти їм заплатиш?
Той посміхнувся.
– Тим, що не арештую їх.
Майхржак стиснув плечима і тверезо оцінив ситуацію.
– А ці церковні – товариші спритні. Непогано все це скомбінували.
– Цікаво тільки, навіщо? Хтось хоче викрасти всіх психів, чи як?
– А чому це всіх? Нас сюди скерували не до всіх божевільних.
– Так що? Хочуть забити того одного? – Потоцька на хвильку замислилася. – Того, за якого вступився Бог і справив чудо?
– Поняття не маю. Може він згадав собі про якийсь злочин? – допитувався Майхржак. – Так про те завідувач і лікарі відразу б знали.
– Напевне так…
– А може його бажають викрасти? – втрутився Макабра.
– Це ж нащо?
– Наш автомобіль, який “не існує”, мене надихнув.
– Ні ху… не розумію, – буркнув над інспектор.
– Для чого потрібний такий автомобіль, це ми вже знаємо, – поглянув сержант на останніх двох. – Тоді дайте собі відповідь, для чого був би вам потрібний тип, якого не існує.
Ясний перець! Майхржак укрив обличчя в долонях, Потоцька закусила губи. "Людина, якої немає". Господи…. Жодних документів, жодних фотографій, ніяких банківських рахунків, кредитних карток, ніяких страховок, телефонних рахунків, водійських прав, місця за мешкання, колег, знайомих, родини, жодної історії працевлаштування, ніяких податків, візитів на Інтернет–сторінках, немає анкет чи будь–яких рахунків. Людина, в якої немає ні імені, ні прізвища. І до того ж, стає дієздатним і нормальним. Ну? І для чого така людина могла б придатися? До чого?
Першою отямилася Потоцька.
– Що тобі сказав завідувач, коли ви залишилися одні? Тему пробурив далі?
– Звичайно, – Майхржак не був схильний багато говорити.
Еля присунулася ближче.
– Так розповідай.
– Наш тип протягом двох десятків років був в засаді некомунікабельним. Ходив, навіть бігав за кимось на вірьовочці, нібито їв, пив, і самостійно срав. Це якщо його до унітазу запровадити. А після візиту тих, з Варшави, почав прокидатися.
– В якому сенсі?
– Я не знаю, в якому сенсі. Дядько почав розмовляти, задавати питання. Він почав всім цікавитися. Він зробився майже здоровою людиною, – поясняв Майхржак.
– Здоровою? І сказав, як зоветься? – дражнила Потоцька, незадоволена відповідями.
– Сказав, що його звуть Марчін. Все інше гине в мороці амнезії. Але ж тип розуміє, що час минув. Що двадцять років він провів в психіатричній лікарні. І навіть спитав, хто зараз перший секретар.
– Який ще секретар? – зацікавився Макабра.
– Запитав, хто зараз є першим секретарем ЦК Польської Об’єднаної Робітничої Партії.
– Ой, бля…! – сержант витягнув цигарку, сунув її до рота, але не запалив. – Щоб ти… А вони йому розповіли, що все зараз не так?
– Не сказали. Бояться шоку. Йому не дають газет, не дозволяють дивитись телевізор, – відповів Майхржак.
– Матір Божа! – хитнула головою Потоцька.
– То виходить він… Він…
– Так! Він вважає, що й далі живе в країні, що називається Польська Народна Республіка.
Гуррррр… Макабра мало не звалився в ручай. Прийшов таки до тями, витяг запальничку і нарешті затягнувся димом.
Ошелешені, всі вони сиділи і довгий час мовчали. У чоловіка не стало двадцяти років. Що тоді діялося? Що він пам’ятає? Якщо січень вісімдесят дев’ятого, це остання дата… Виходить, він не має уявлення про вільні вибори, про падіння комунізму, нову Європу, НАТО, ні про те, що Польща, вже не народна, продовжує жити, і їй навіть диявольськи добре. Бо що ж він пам’ятає? Постійну кризу, черги, відсутність усього, всеосяжну неміч, фрустрацію, подавлену Солідарність та невдах біля керма, що боялися східного "брата" і власної тіні. Страх, безнадія та тотальний розлад. Він не міг знати, що національний снайпер власне готувався зробити точний постріл, а “золотий постріл” стався буквально через півроку. Прямо у самий центр мішені. Не міг він знати і те, що доведення країни від неродючих перелогів до зразкової держави займає у поляків, в середньому, власне два десятки років. Як доводить історія.