– Всі палати в будинкові для божевільних запирають же ж з зовні, правда?
Обидва підтвердили.
– Але ж хтось по дворові хтось бігав.
– А холера їх знає, хто. На вигляд – хворі.
Еля безпомічно закусила губи.
– Якби я хотіла спалити лікарню, я могла б надіти піжамку та халат. По справі втекла б з місця акції, не будячи ніяких підозр.
– Вважаєш? – допитувався надінспектор.
– Сама не знаю. Ті двоє, що мене атакували, були вдягнені звичайно. У все чорне.
– В них було інше завдання.
– Господи… там же насправді всі згинули.
Макабра явно розсердився.
– З телевізора довідаємося, – рявкнув він. – І вже скоро.
– А з якого це часу в слідчому арешті встановлюють телевізори? – блискавично огризлася Еля.
– Так, спокійно, спокійно, – втрутився Майхржак. – Нас там не було.
– А ось цей тип біля мене? Випариться мов камфора?
– Перестань вже, до холери… – Знову розсерджений, він зиркнув за себе. – І зараз ось це…
– Що? – кинула Потоцька.
– Ми його мусимо викрасти! Ми!
– Це ти з глузду з'їхав, правда? – спитала Потоцька, ще більше накручена.
– Тоді віддамо його до рук представників влади, він почне сипати…
– В такому стані. Не почне.
– Божевільня. Але ж не та, спалена. Друга знаходиться в цьому автомобілі.
Потоцька не витримала і, насміхаючись, запропонувала:
– То може віддамо його офіційно як єдиного врятованого в ході нашої операції. А?
– Ненормальна! Якої операції? Де є щось в письмовому вигляді, що була якась наша акція?
– Адміністрація в поліції нам допоможе.
– І що ти зможеш відповісти на проте питання внутрішнього відділу: а чого це пані стирчала в кущах ніччю, чекаючи пожежу?! І друге питання: чому пані нічого не зробила, щоб уникнути трагедії. Не повідомила служби, не визвала підтримки, не оголосила готовності в усьому регіоні? – хотів знати Майхржак.
– Бо я не знала про пожежу, – наївно відповіла поліцейська.
– І власне тоді почнуться питання: а що, в такому разі, пані знала, що пані…
Цей абсурдний обмін питань перервав їм Макабра:
– Тут зараз почнеться операція "шукаємо цапа–відбувайла". І кого вони мають під рукою?
Потоцька витерла піт з чола.
– Нас розмажуть, мов масло по бутерброду, – тягнув сержант. – А точніше, як тюремний маргарин.
– То що ми робимо? – заверещала дівчина, якій всі ці спекуляції вже надоїли.
Чоловік в халаті зітхнув и порушив головою. Еля інстинктивно почала шепотіти, якби то мало якесь значення.
– То що робимо? – повторила вона.
– Ми повинні його знову викрасти.
– А де ми будемо його тримати?
Питання Потоцької прозвучало дуже логічно.
Але ж для Майхржака акурат, все було ясно.
– Макабра живе з жінкою та дітьми, а якщо ми типа поселимо в будиночку на дачі, все відразу стане всім відомим. Я живу в блочному будинкові, так що відпадає. Це тільки ти маєш велику віллу від родичів, вона оточена деревами, на узбіччі, ще й в шикарній дільниці. Туди ніхто носа не суне.
У Елі було велике бажання прикласти йому по довбні.
– Дякую тобі красно, все ще шепотіла вона. – А потім що? Хто буде його пильнувати?
– А він що – якийсь десантник? Стражників потребує?
Еля затисла кулаки. От щоб виздихав той довбаний чоловічий шовініст. Як до діла, то краще все спихнути на плечі жінок. Звичайно. Бо це ж легше за все.
– А знаєш що? Одного з тих викрадачів я розложила термосом. Але другого зробив цей ось тип, хоча був, делікатно кажучи, в стані неповної свідомості.
– От холера! – Майхржак повернувся на сидінні і нахилився до заду. – В такому випадку я до тебе в'їжджаю. Якби хтось що балакав в управлінні, скажемо, що у нас роман.
У Потоцької опали руки.
– Спасибі тобі велике ще раз.
– У тебе і так репутація вертихвістки, – Майхржак був щирим до болю. – А у мене репутація залицяльника. Так що все пасує.
І трудно було відмовити логіки його виводам. Властиве, вона навіть і не злилась на чоловіка. Скоріше, на розповсюджений шовінізм. Як знімає жінку (хоча, якже, знімає; скоріше за все, це його знімають), то о'кей. А от якщо це робить жінка, тоді вона повія, вертихвістка, шльондра, одним словом – велика дірка.
– Почекай, лікар казав, що цього пацієнта зовуть…
– Марчін.
– О! – Майхржак схопив ледь притомного чоловіка за плече і тряхнув. – Марчін, проснись!
– Так нічого не зробиш.
Потоцька була скептичною, але ж надінспектор волав далі.
– Раз ти кажеш, що з нього такий командос… Марчін!
Чоловік легко порушився. Він був досить красивим. Потоцька помітила це тільки зараз. Темні, ледь сивіючі волоси, правильні риси обличчя, довгі, ледь не жіночі вії.
– Марчін! А як тебе власне звуть?