От цього не знали навіть лікарі. А тепер ще ті його накачали. Поліцейська була скептичною.
– Е там. Завідуючий казав, що шок може його забити, але ж може і допомогти.
– Марчін! А як твоє прізвище?
– Барський, – прозвучала відповідь, і це так шоковало, що всі сиділи в ступорі добру хвилину.
– Як? – обернувся Макабра, вириваючи їх зі стану здивування. – Рабський?
– Барський.
Майхржак знову схопив хворого за плече.
– Марчін, от скажи, ти військовий? Ну! Скажи! Ти військовий?
– Міліціонер, – почули всі, і голова чоловіка знову полетіла вбік, опираючись в шибу.
Здивовані, всі знову сиділи мовчки. Тишу перебив тільки Макабра:
– От же, курка варена, штука! Колега по професії трапився.
Сестра Юстина вже давно навчилася блискавично перевдягатися, і хоча робила в темряві, вона була певна, що кожна деталь такого старомодного одягу, як ряса, була у повному порядку. Більш за все її непокоїло, яким чином розбудити ксьондза Вебера. На щастя, той не спав. Скоріше за все, він ще й не лягав. Побачивши сестру, він підвів голову.
– І як?
Та тряхнула головою.
– Пожежа. Це… – жінка завагалася. – Це неправдоподібне. Вони спалили весь шпиталь.
Вебер кивнув. Сестра явно хотіла сказати ще щось, але він стримав її рухом руки.
– Боже мій! – зітхнув він. Потім прикрив очі. – Ці люди не зупиняться ні перед чим.
– Вони… – сестра Юстина одізвалася без дозволу, але швидко взяла себе в руки. Якась думка засвітала у неї в голові. Вона навіть відважилася запитати:
– А чи так вже було раніше?
Ксьондз кивнув. Коли ж підняв очі, його обличчя було зовсім спокійним.
– Вже було значно гірше, – тихо сказав він. – Але ж немає слів, щоб окреслити, що тепер наступить. Нас чекає Армагеддон.
– Не зрозуміла? – знову відважилася запитати жінка. Вона не могла побороти грішну цікавість. Чула, що в неї горять щоки. Чогось настільки потворного, чому сама була свідком, вона ніколи не бачила в житті.
– Бестія, – прохрипів Вебер.
Він відклав книжку, що тримав в руках, і включив телевізор. На екрані з'явилась пожарна машина, яка миготіла всіма своїми світлами. Репортер уриваними реченнями на високому "до" власне оповідав про трагедію в Бржезиці. В фоні бігали якісь люди в мундирах різних з'єднань, лавіруючи між каретами швидкої допомоги та патрульними машинами.
– Трохи вона нам вже відома, – продовжив ксьондз, уважно дивлячись в екран. – Але ж те, що може статися, перевищить найгірші сподівання.
– А це обов'язково неминуче? – знизила голос сестра Юстина.
Вебер розклав руки в жесті безпорадності.
– Тим людям, – указав він на телевізор, – видається, нібито вони володіють бестією. Побачимо, що буде.
– Всім володіє Господь, – тихо промовила сестра Юстина.
– Власне. – Вебер зауважив, що на жовтому паскові, що пересувався в самому низу екрану, з'явився напис: "Трагедія в Бржезиці. О другій в ночі анонімний телефон стривожив всі…". – Кажу тобі, ці телефони нас колись згублять, – витягнув руку Вебер в сторону монашки. – Віддай.
– Вже знищила. Картка була не реєстрована.
Обличчя ксьондза на хвильку роз'яснилося, він опав на спинку крісла.
– А що наші приятелі? – серйозним тоном спитав він.
Монашка закусила губи, не знаючи, що відповісти.
– Можливо… можливо…
– Що можливо?
– Солдати гріху, можливо, самі викрали ту особу.
– Що?... – ксьондз мимовільно виконав уклін. – І це означає, що не такі вже вони "зовсім ні до чого", – з подивом посміхнувся він. – Ну, ну.
Ліки, вколоті викрадачами, поволі переставали діяти. Скоріше за все, бандити не передбачали в своїх планах такого довгого катання по бокових дорогах. Абож, ціль їхньої подорожі була зовсім іншою. Барський прийшов до тями на якомусь повороті з приводу перевантаження, яке втиснуло його обличчя в холодну шибу. Затуманений якимось засобами мозок діяв вже, на здивування, дуже добре. Інстинкт підказував Барському, що щось тут не так, як повинно бути. І він вирішив удавати, нібито весь час спить. Не рухаючись, з–під змружених повік, він намагався розгледітися.
Почув, як страх стискає йому шлунок і підходить кудись догори, до самого горла. Боже! Він знаходився всередині космічного корабля. На якійсь неправдоподібній, сформованій футуристичними, плавними лініями панелі управління миготали сотні кольорових вогників, спів граючи з невеличкими екранами, на яких висвітлювалися маленькі цифри та якісь дивні речі. Несподівано він почув: Через п'ятсот метрів поворот наліво". О, курка варена! Механічні, скандовані слова, що удавали жіночий голос. То не була людина! Це, напевно, був комп'ютер. Він читав про такі чудеса в науково–фантастичних романах, які жадібно поглинав в молодості. Він був в космічному кораблі! Якийсь інший комп'ютер дискутував з першим: "Вже довгий час ти утримуєш невелику швидкість. Рекомендую перейти на економічний режим". Господи, машини говорили з собою. Його викрали інопланетяни, так як селянина з Емільцина, про якого говорили по телевізору. Марчін чуяв, як наростає в ньому паніка, але ж одночасно, підступно, прийшло і оговтання. Так, зараз, зараз. А чому це, чорти б їх взяли, космічні комп'ютери розмовляють один з другим польською мовою? Він почав прислуховуватися.