– Елю, п'єш з нами? – спитав він, розливаючи горілку.
Та на хвильку замислилась, потім знизала плечима.
– Як усі, то усі. Тільки підлий мені якогось соку, будь ласка.
– Та це ж профанація, – буркнув той собі під ніс. – Ну! На здоров'я!
Барський уважно слідкував за ними. Поволі він почав розуміти, чому ще хвилину тому вони вважалися йому істотами з іншого світу. Якусь роль тут, звичайно, грали гаджети, але… Вони і насправді були іншими. Він ще не міг описати це словами. Вже вірив, що вони поляки, а не якісь агенти закордонних розвідок. Через деякий час він навіть зміг це уточнити. Вони були холерно впевнені в собі! Так, це він добре відгадав. Він пригадав одну сцену. Колись був на шкільній екскурсії в Варшаві, де вони відвідали один з антикварних магазинів "Деси"[23]. Діти приглядалися до антиків з набожною честю, з відстані кілька десятків сантиметрів, як в музеї, не сміючи до чогось доторкнутися. В певний момент до магазину зайшла пара англійців. Вони вели себе голосно і вільно, брали до рук і оглядали все, що завгодно. Один з них взяв з полиці та кинув іншому старовинну філіжанку. "Ти як вважаєш, вона і справді китайська?". Діти завмерли від враження.
Ці тут виглядали точнісінько такими ж. Впевненість себе з них буквально виходила, вони були схожі на тих англійців.
– То що? – спитав Майхржак. – Ще по одній?
– А не за швидко? – не погодилася з ним Еля. – Я не буду потім тягнути до ліжок двох п'яних типів.
Поки що Барський вирішив не питати, що сталося з ним там, в лікарні. Він чув, що справа, завдяки якій опинився тут, мусила бути нестандартною, раз пара поліцейських тримала його в приватному будинкові, а не вела регулярні допити в управлінні. Ще він чув, що вони теж не знають, як з усім цим справитися. Вони й самі були цією ситуацією вкрай розгублені. В усякому разі, це зовсім не було схоже на організовану операцію з якоюсь укритою метою. Тоді він вирішив порушити якусь нейтральну тему..
Ще йому здавалося, що ця пара дещо панікує. Але ж, це була раціональна паніка. Два слова, здавалося, не можна було поєднати: "паніка" і "раціональна". Але ж саме такими вони йому і здавалися. Цікаво, чи є то знаком нових часів. Крик і біганина ніяк не допоможуть. В будь–якій ситуації краще за все мислити дисциплінованим чином. Ось у цьому він трохи їм заздрив, але вирішив змінитися і стати схожим на них.
– Розкажи нам трохи більше про себе, – попросив Майхржак, наливаючи горілку.
– Ну, знаєш… Власне, я мало що пам'ятаю, – Марчін підняв свою склянку. – Ні, я невірно кажу. Зараз пам'ятаю майже усе, дитинство, молодість, те, як жив. Гірше за все, хіба що, з тим, що було за кілька місяців перед випадком.
– Випадком? – включилася Потоцька. – Це так тобі сказали? Що з тобою був випадок?
Барський кивнув головою.
– Тільки я не знаю, що сталося.
– Тебе в якомусь безлюдному місці оточили якісь типи та вислали до країни вічного полювання за допомогою газової труби. На щастя, до кінця це їм не вдалося.
– Хмм…
Барський випив горілку одним махом. Він нічим її не запивав, ні заїдав.
– Знаєш, це викликає багато дивних наслідків.
– Наслідків? – повторила Еля мов луна. – Цікаво. Якщо замах на тебе у вісімдесят дев'ятому може породити багато наслідків, це, здається, руйнує нашу початкову гіпотезу.
Це Марчіна виразно заінтересувало.
– А якою була ваша початкова гіпотеза?
– Подумай сам. Хтось викрадає з лікарні нічого не свідомого божевільного, якого перед тим вдалося привести до стану придатності. Ну, як ти вважаєш, нащо?
– Не розумію нащо, – сказав той через якийсь час.
– Ти – людина, якої нема. Без історії, без документів, без знайомих, без будь–якого папірця на твою тему. А якщо, як видно, вирішили зробити так, що ти повертаєшся до здоров'я, то…
– То що?
– Не удавай дурня.
Барський підсунув Майхржакові свою склянку.
– Щоб вони… – буркнув він. – Чорт! – випив він горілку одним ковтком ще до того, як надінспектор зміг запропонувати хоч якийсь тост. – Ну, ясно. Типові, у якого бракує двадцять років в життєписі, досить легко пояснити що і як, отуманити, а потім сунути пістолета в руки, вказати ціль, якусь досить значну. Наприклад, першого секретаря…
– Змилуйся, – перебила його Потоцька.
– Добре, президента чи прем'єра, не знаю, кого ви там зараз маєте.
– Готуйся до найгіршого рішення, – буркнула дівчина. – На жаль, маємо обох.
Марчін всміхнувся до неї.
– Ага, іду собі з волиною, позбавляю його життя, тікаю, мене вбивають – і слід уривається, на віки віків, амінь! Оскільки я – людина, якої нема. Нитка рветься, а клубка і нема.
23
Мережа польських магазинів з продажу предметів народного мистецтва, антикваріату та ін.