– От його і викрали, але…
Їх розмову перебив сміх Барського.
– Іронія історії , – прошепотів він.
– Що? Не розумію, що ти кажеш.
– Іронія історії, – повторив той, нібито це було поясненням. – Як ви вважаєте? Ті, що хотіли мене викрасти, не знали хіба, ким я є? – Несподівано він поглянув на поліцейських сполошено і змінив тему: – Ким я був?
– Я так не вважаю, – Потоцька на хвильку замислилась. – Ні. Напевне ні. Звідкіля б вони мали знати?
Марчін тихо зітхнув.
– Господи, якщо то насмішка історії, то найдивніша, про яку можна тільки у сні почути.
Потоцька з Майхржаком знову обмінялись поглядами, і поліцейська спитала:
– Що ти маєш на увазі?
– Нічого. Тільки якусь потворну асоціацію.
– Хмм? – Потоцька походила на ученицю, яку захопили на тому, що вона не зробила домашні завдання, і тепер слухала повчання вчителя, який говорить китайською мовою.
Барський загасив цигарку. Він зробив жест, начебто сам збирався взяти пляшку, мислячи при цьому про щось інше.
– Ні, нічого, справді. Якась дійсно жорстока, потворна асоціація. Докладно всього не пам'ятаю.
– В такому випадку, розкажи про припущення.
– Це жорстоке викрадення, безжалісне вбивство невинних свідків. Мені здається, що це нагадує мені якесь слідство в подібній справі. Тільки двадцять років тому.
Поліцейські завмерли і подивилися на нього, нічого не розуміючи.
Барський стояв у вікні спальні, дивлячись на небо. Світло нечисленних зірок несміливо боролося з безжалісним сяйвом натрієвих ламп, якими освітлювали вулиці. На щастя, ніщо не конкурувало з запахом весни, єдиним слідом, що нагадував його часи. Спити він не міг. Добре, що Майхржак залишив йому пачку "Мальборо" і запальничку, а Еля – сік в кольоровому картонному пакеті і, керована своїми мізерними знаннями про ПНР, банку консервованих огірків. Сама баночка була дуже красивою, якість етикетки, штампування в склі і якихось чудних значків нагадували найліпшу західну продукцію. Але написи були польською мовою, хоча і не всі їх він розумів. З кришкою він боровся добрих хвилин п'ятнадцять, доки не зрозумів, вивчаючи картинки, як ту чортівню треба відкрити. Огірки всередині, однак, мали настільки дивний, рафінований смак, що після першого ж шматочка більше він не міг їх проковтнути. Вони, скоріше, були подібні до солодкуватого десерту, залитого французькими парфумами. Рідина, правда, була чудовою, хоча теж дивною на смак, і несолодкою. Але ж, як Марчін дізнався, вивчаючи написи, виробник гарантував, присягав всім святим, посилався на власну честь, різні комісії та наукові інститути, що всередині немає навіть і сліду цукру. Начебто то було настільки важливим. На щастя, Барський зовсім не знався на вищій органічній хімії і дивувався тільки найбільшому надпису, який заявляв, але на цей раз брехливо, що в пакеті міститься виключно натуральний сік.
Марчін замислився, запалюючи ще одну цигарку. Він чув, що дуже мало ще довідався про цей світ, але ж до нього доходило, що зрозуміти його буде страшенно тяжкою справою. Сам він був з неповної сім'ї (якщо вона колись взагалі була сім'єю) – в документах в місці "ім'я батька" було вписано NN. І не тому, що мати не знала, як звали типа, який спав з нею, просто кожен раз вона називала інше, тому чиновники не вписали жодного. Мати була алкоголічкою, соціалістична держава забрала Марчіна в неї та помістило в дитячому будинку. Тоді йому було менше двох років, так що практично її і не пам'ятав. До того ж, через декілька місяців вона згинула після розлуки попавши по–п'яному під машину. Про це він довідався вже значно пізніше, як і про те, що бідний, зовсім не винний водій відсидів за неї два роки. Бо в житті так воно дивно і складається.
В дитячому домі йому трапилося щастя. Невідомо, чим він заслужив таку милість, але одна з виховательок пригорнула його до себе як власну дитину. То її, власне, він і пам'ятав, як матір. І в якомусь сенсі жив він в тепличних умовах, маючи замінник справжньої сім'ї. Інші діти заздрили йому та намагалися докучати. Тільки це ні до чого не привело. Піклувальниця Марчіна було жінкою досвідченою і розумною, вона вміла душити в зародку агресію щодо хлопця. Однак, він був сам–один. Власне, без приятелів, без великих ворогів, дивний самітник, блукаючий парком з книжкою в руках. Прийомна матір піклувалася про його освіту. Вона дала йому можливість жити у власному світі своїх мрій. З випіками на обличчі він читав все, що попадало йому до рук, а потім в уяві переживав всі історії, становлячись героєм історії, яку власне читав. Уеллс, Жюль Верн, а потім Лем, Борунь з Трепкою, Брошкевич[25] і ціла плеяда творців, що видумували майбутнє. Хлопець був інженером Смітом, пілотом Пірксом, молодим хлопцем, що переживав свій невдалий день на Місяці… І як же сильно він хотів колись стати одним з них. Несподівано він здригнувся. І став! Псякрев! А чи бажав він прокидатися і дивитися за сніданням телестінку?
25
Герберта Уеллса, Жюля Верна і Станіслава Лема ви, звичайно ж, знаєте.
Кшиштоф Борунь (1923 – 2000) – польський письменник–фантаст та вчений–фізик. Свою літературну діяльність почав в 1953 році з науково–фантастичної повісті "Загублене майбутнє", написаної разом з А. Трепкою. Потім він написав книги "Проксима", "Космічні брати", збірку оповідань "Антисвіт", повість "Восьме коло пекла" і ряд інших повістей та оповідань. Про Єжі Брошкевича – див. виноску 18. Анджей Трепка (1923–2009) – письменник–фантаст, журналіст, публіцист, популяризатор науки. Творчість Анджея Трепки займає почесне місце поряд із кращими післявоєнними письменниками. Співзасновник Польського товариства астронавтики, член Польського товариства любителів астрономії.