– Дорогі пані та панове, це останній у даній будівлі скансен реального соціалізму.
Обидва скривилися, побачивши письмові столи з ДСП, роздовбані поворотні крісла з протертою в багатьох місцях оббивкою, стінні панелі з тоненьких дощечок, місце яким тільки на звалищі. Сержант підсунув їм формуляр на підпис.
– Ви повинні формально прийняти оснащення службового кабінету. Друкарська машинка, одна штука. Комп'ютер із диском ємністю в двадцять мегабайт…
– Скільки? – вирвалось у Потоцької.
– Двадцять мегабайт, – повторив сержант. – Графічна карта "Геркулес", чорно–біла, монохромний дисплей, чотирнадцять дюймів по діагоналі.
– Ааа, – злегка труснув головою Майхржак, – це цілих чотири mp–трійки записати можна.
– Записати можете. Ось тільки навіщо, якщо немає звукової карти? Ага, і дискети треба в якомусь музеї прикупити. Ні USB, ні блютусу тоді ще не було.
– А ось це? – Потоцька поставила ящик зі своїми речами на хиткий стіл під вікном і взяла в руки потрісканий електричний чайник із пластику.
– А за це теж розпишіться, – сержант підсунув їй формуляр.
– Я тут порахував, що найближчий автомат із кавою знаходиться звідси за сімсот п'ятдесят метрів по прямій.
– За скільки?
– А враховуючи всі коридори, обходи та сходові клітки, щоб принести собі каву, необхідно пройти півтора кілометри. Будівля величезна, так що ви до чайничка шанобливо.
Майхржак кинув у нього суху, закорузлу ганчірку, яку знайшов на підвіконні. Сержант спритно перехопив "снаряд" у польоті і знову вклонився.
– Агент Скаллі, агент Малдер. Приємної роботи в Архіві Екс[3].
Він не знав, чи не пересолив із глузуваннями, тому ще раз віддав уклін і швиденько відступив у коридор, тихо зачиняючи за собою двері.
Майхржак поставив свою картонну коробку прямо на підлогу.
– От же курка варена! Ти яке місце собі вибираєш?
Потоцька, кисла навіть більше, ніж він, кинула злий погляд.
– Це пан надінспектор, як старший за званням, повинен обирати першим.
Той лише значуще прицмокнув.
– Пані інспектор, як жінка, повинна вибирати перша.
Вони стояли мовчки, безпорадно дивлячись на весь цей жах. Що поробиш? Заслання – це заслання. Їм було доручено займатися справами, які досі не вдавалося вирішити, копатися в якихось замшілих актах, що тонули в пилу, і складати дидактичні конспекти на тему недоліків, допущених поліцією під час слідства. Або ж, навіть, і міліцією, бо, чорт його знає, як глибоко накажуть їм копати. Ніхто в здоровому глузді не думав, що вони розв'яжуть якусь із відкладених бог його знає колись на полку справ. Просте зниження до рангу старшого архівіста. А тепер ще й ця кімната. Цікаво, невже їхні начальники тримали подібні приміщення у незмінному стані спеціально для таких випадків.
Потоцька ухвалила рішення першою.
– Я займаю стіл під вікном! – Вигукнула вона, забрала свій ящик і поставила на стльниці. – Звідси вигляд кращий. – Дівчина плюхнулася на стілець і зашипіла від болю. – Чорт!
– Що трапилося?
– Мені дісталася жіноча модель стільця. Явно щось відчуваю, точно між сідниць.
– Підклади якусь подушку, – порадив надінспектор.
Але сам, перш ніж сісти, спочатку долонею перевірив стан свого стільця. Та коли сів, то мало не полетів назад, бо спинка на металевій рамі піддалася без жодного опору. Молоді люди засміялися.
– Може, візьмеш цей дерев'яний стілець? – Запропонувала Потоцька.
– Це що, для допитуваних?
– Ну, – підтвердила інспектор.
Надінспектор перевірив рукою.
– Ходить, як тисяча чортів.
– Це вони спеціально так зробили. Щоб допитуваний не відчував себе надто впевнено, – зі сміхом пояснила дівчина.
– Але ж це я почуваюся невпевнено, – продовжував скаржитися Майхржак.
– Ой, не треба множити труднощі. Сідай на підвіконні.
– Але тоді я можу вивалитися...
Ідучи у бік вікна, він спіткнувся і штовхнув якийсь циліндр, підкладений під ніжку столу. Тепер почала ходити вся стільниця. Майхржак, бажаючи це виправити, звалив чайник, і тепер стояв, безпорадно придивляючись на те, що наробив. Потоцька схилилася, щоб оцінити розміри збитків.
– Тепер ясно, чому він такий потрісканий, – буркнула вона собі під ніс.
– Падає, але не розбивається.
– Ага, а під цим підлоговим покриттям м'який як подушка грибок.
Знову вони почали хихикати. Майхржак зайняв своє місце за столом, правда, стежачи за тим, щоб не обіпертися на спинку стільця. Якийсь час він навіть вихваляв перевагу свого стільця, бо з нього, принаймні, нічого не стирчало. Потоцька перебила його, склавши руки.